У період зрілого бароко (з другої третини XVII ст.) палаццо оформля-ються ще пишніше — і щодо головного фасаду, і ще більше з садово-го боку. Бічні крила будинку висуваються й утворюють курдонер (по-чесний двір)- ,і...

У храмовій архітектурі зрілого ,бароко спостерігаються надзвичай-на пишність, мальовничість фасаду, але й інтер'єр церкви як місця театралізованого обряду католицької служби становить собою син-тез усіх видів образотворчого мистецтва (а з появою органа додаєть-ся і музика). Скульптура тісно пов'язана з архітектурою, у бароко часом не можна відокремити роботу архітектора від роботи скульпто-ра. Придворний скульптор і архітектор римських пап, який поєднав у собі обидва таланти, Джованні Лоренцо Берніні (1598—1680 рр.), був автором багатьох творів, завдяки яким католицька столиця і на-була барокового характеру. Але головний його витвір — це грандіозна колонада собору св. Петра й оформлення величезного майдану біля цього собору. Глибина майдану — 280 м; у центрі височіє обеліск, фонтани обіч нього підкреслюють поперечну вісь, а самий майдан утво-рено мргутньою колонадою з чотирьох рядів колон тосканського ордера 19 м заввишки, що утворює строге за рисунком незамкнене коло, на зразок розкритих обіймів, як говорив сам Берніні.

Берні ні звертався до античних і християнських сюжетів у скульпту-рі. Але в його "Давиді" немає ясності і простоти скульптур кватро-ченто, немає класичної гармонії Високого Ренесансу. Це войовничий плебей: його тонкі губи вперто стулені, маленькі очі зло звужені, тіло майже обернуте навколо своєї осі.

Берніні став творцем барокового портрета — парадного, театра-лізованого, декоративного, який, проте, відображав реальне обличчя (портрети герцога д'Есте, Людовіка IV).

У живопису Італії на рубежі XVI—XVII ст. виникло два голов-них напрями: болонський академізм і зв'язаний з ім'ям найвидат-нішого художника Італії XVII ст. Караваджо (Мікеланджело Мерізі да Караваджо, 1573—1610 рр.) — караваджизм.

Брати Караччі заснували у Болоньї "Академію настановлених на шлях істини", в якій художники навчалися за спеціальною про-грамою. Вона стала прообразом усіх європейських академій май-бутнього. Один з її засновників Аннібале Караччі прагнув облаго-родити натуру відповідно до класичних норм. Образи його, абстракт-ні й риторичні, відповідали духові офіційної ідеології і тому були ви-знані.

Могутня реалістична течія у мистецтві всієї Західної Європи — караваджизм — стала антиподом академізму. Своєрідним викликом академічно пригладженому живопису було саме звернення Карава-джо до персонажів типу картярів, шулерів, ворожок тощо. Зображаючи цих людей, митець поклав початок глибоко реалістичному побутово-му живопису ("Лютняр", "Гравці").

Та головними для майстра залишились релігійні теми, хоча його герої життєво достовірні (у цьому виявилась його новаторська смі-ливість). Так, "Євангеліст Мат4>ей з ангелами" дуже схожий на селя-нина. Караваджо накладав фарбу великими, широкими площинами, вихоплюючи світлом з мороку найважливіші частини композиції. Драматизм, схвильованість і щирість утворювали таку реалістичну виразність, що замовники часом відмовлялись від картин, не поба-чивши в них належного благочестя та ідеальності.

Завдяки сплаву академізму болонців і караваджизму виникло італійське бароко, репрезентоване іменами Гверчіно (монументально-декоративний живопис з реалістичними типажами і караваджист-ською світлотінню), чудового колориста Доменіко Фетті, П'єтро ді Кор-тона. Луки Джорджано, Бернардо Строцці, а дещо згодом Сальватора Рози, автора блискучих за колористичністю похмуро-романтичних композицій.

Пізнє бароко — це романтичні пейзажі Ллрксандро Маньяско, вівтарні образи і портрети Джузеппе Креспі.

З XVIII ст, почався занепад італійського мистецтва, пов'язаний, очевидно, з історичною долею Італії, коли іспанське панування зміни-лося австрійським, а вся країна опинилася під владою сильних центра-лізованих державі

3. "Золоте століття" іспанського живопису: теми, герої, жанри

Коріння іспанської духовної культури "золотого століття" сягає в епоху доби реконкісти — національно-визвольної боротьби іспанців з арабами, які з VIII ст. намагалися завоювати Піренейський півострів. Реконкіста, що тривала 800 років, визначала своєрідність історично-го розвитку нації.

Історія середньовічної Іспанії — це величезною мірою історія війни, у ході якої виникли народні закони і звичаї, складалися волелюбні традиції, високе уявлення про честь, військову доблесть і героїзм. За часів реконкісти сформувалося горде почуття власної гідності, стій-кість, мужність.

Незвичайний для того часу, але характерний для іспанців, погляд висловлювали згодом, у 1518 р., кортеси (представники дворянства, духівництва і міських общин) Карлу І: "Государю, ви повинні знати, що король є слуга нації на жалуванні". Селянин Кастилії, яка пер-шою відвоювала незалежність, ніколи не був кріпаком.

У народу, який пройнявся усвідомленням своєї гідності і своєї значущості, в центрі уваги мала перебувати людина — реальна і водно-час героїзована. Вже в середньовічному живопису художники зво-дили простір до мінімуму, щоб наголосити на значущості і монумен-тальності людської постаті.

'" Глибока релігійність усіх верств іспанського суспільства і надзви-чайно активний контроль з боку церкви визначили роль ідеалів іспанської культури. Можливо, саме релігійна запопадливість, іноді навіть фанатизм зумовили любов іспанців до сцен та сюжетів муче-ництва з жорстокими, часом відразливими натуралістичними дета-лями. Втім, це враження згладжується прагненням художників зобра-зити на обличчях мучеників перемогу сильних людей над фізични-ми стражданнями, велич смерті задля справедливості.