Незважаючи на численнi заяви росiйської сторони про необхiднiсть культурних контактiв з Україною, все зводиться на практицi до завоювання українського культурного ринку, без скiльки-небудь помiтної присутностi України на росiйському. Ясна рiч, що нееквiвалентний обмiн в економiчних стосунках України i Росiї не може не впливати й на обмiн культурний. Неоколонiальний характер росiйсько-українських економiчних зв'язкiв виступає основою всiх iнших зв'язкiв, визначає їхню суть i спрямованiсть. Не лише паперове, але й реальне усамостiйнення України як держави, як нації, як суспiльства i культури змусить переглянути весь комплекс вiдносин з Росiєю з огляду на наявнiсть у них елементу взаємностi i паритетностi. Йдеться не про те, мати чи не мати вiдносини з Росiєю в усiх галузях економiки, полiтики i культури. Необхiднiсть вiдносин з цiєю державою не заперечують навiть найрадикальнiшi українськi полiтичнi сили. Питання в iншому: якими повиннi бути цi вiдносини, аби вони вiдповiдали нацiональним iнтересам не лише Росії, але й України. Адже для неї культурний колонiалiзм є небезпечнiшим вiд усiх iнших його рiзновидiв. I тут своє слово повинна сказати держава, що покликана регулювати процеси культурного обмiну, дбати про належне представництво своєї культури за межами України. Варто сказати, що й значно бiльш усталенi i досвiдченi держави цi питання не кидають напризволяще, розумiючи, що самоплив у цiй галузi може бути вкрай небезпечним, що культурне пiдпорядкування однiєї держави іншою часто буває прологом до пiдпорядкування економiчного, полiтичного i вiйськового, не кажучи вже про можливiсть тотального манiпулювання населенням країни з-за кордону.
На жаль, нинiшне керiвництво України ще не усвiдомило величезну полiтичну роль нацiональної культури як чинника консолiдації суспiльства, його єдностi, вiдпорностi щодо деструктивних впливів. Тому держава самоусувається вiд регуляції культурних процесiв, вiд захисту власного культурного виробника, вiд допомоги йому у його експортних зусиллях i конкурентнiй боротьбi, що й призводить до фактичної капiтуляцiї українського культурного простору над усе перед Росiєю.
Питання культурних взаємин з Росiєю, враховуючи усю непросту iсторiю українсько-росiйських i росiйсько-українських вiдносин, не може не бути державною справою i надзвичайно важливим елементом нацiональної безпеки України. Поки що ж можна констатувати, що програш України на цьому стратегiчно значущому напрямку стає все бiльш загрозливим.
Виправлення ситуації вимагає активних дiй з боку компетентних представникiв наших владних структур, котрi добре розумiють як необхiднiсть контактiв з росiйською культурою, так і необхiднiсть мiнiмiзації неминучих негативних явищ, що пов'язанi зi специфiкою історичного контексту мiжкультурного спiлкування. Ця специфiка полягає, мiж іншим, у вихiднiй нерiвноправностi, непаритетностi цього спiлкування. Як зазначає сучасна дослiдниця: «Вплив росiйської культури на українську є величезним i всеохоплюючим. Не зменшуючи позитивного значення цiєї великої культури, зазначимо лише основнi негативнi наслiдки її впливу на етнiчний розвиток українцiв. Вони виявляються у великих ознаках росiйської аккультурації – масштабнiй втратi рiдної мови українцями, втратi власних українських конфесiйних iнститутiв, глибокому проникненню питомо росiйських етнокультурних зразкiв поведiнки i мислення в побутову культуру i професiйне мистецтво українського народу» (Т. Рудницька).
Таким чином, проблематика сучасного стану взаємовпливiв двох культур має стати предметом ретельного наукового i полiтичного аналiзу з боку тих структур, що визначають стратегiчний внутрiшньо - і зовнiшньополiтичний курс української держави.