Середньовіччя відкрило такі форми мистецтва, котрі мали величезну силу впливу на простих людей. Насамперед це відбулося завдяки постійному піклуванню про змістовну сторону творів, а також ретельно розробленій символічній мові мистецтва. Головним завданням було втілення Божественного начала в різних його проявах, з усіх почуттів людини перевага віддавалась стражданню, бо за святим вченням воно є вогнем, що очищає душу.

Головним жанром був іконопис. Ікони були засобом емоційного зв’язку з Богом для неписьменних мас. Ікони, що зображували Бога, святих мадонн, були глибоко символічними. Вони не повинні були збуджувати почуттєву, тілесну уяву. Зображення повинні були сприйматися як утілення Божественного, показувати світову скорботу Бога про своїх грішних дітей.

Головним у зображенні були очі (дзеркало душі), фігури часто були ніби відірваними від землі. Художники не надавали великого значення фону, тому із живопису на довгі роки зник пейзаж.

Окрім ікон, важливе значення мало також монументальне мистецтво Середньовіччя – настінні розписи та мозаїки. Розписи вкривали стіни і склепіння храмів, скульптура була і в інтер’єрі, і ззовні. Мистецтво повинно було не тільки виховувати і наставляти, але й застрашувати. Звідси обов’язкові “Страшний суд”, апокаліптичні видіння, історія страждань і смерть Христа ( “Страсті Христові”), Житія святих – страдників за віру на зображеннях. Боротьба за людську душу між ангелами і сатаною була улюбленим мотивом романського мистецтва.

Романський стиль сформувався за часів імператора Карла Великого (742-814). Ведучим жанром романського мистецтва була архітектура. Найбільше значення мали храми, монастирі і замки, будівлі побутового призначення. Церкви та будівлі (замки) нагадують фортеці з малими й вузькими вікнами, масивними вежами. У Х ст. замок – це дерев’яна прямокутна башта, оточена палісадом та ровом. З часом башти почали будувати з каменю і надавати їм круглої форми, а палісад поступався місцем стінам, укріпленим кутовими баштами й увінчаними зубцями з бійницями. Будівництво замку передбачало вигідне використання рельєфу. Замок символізував як особисту незалежність феодала, так і феодальну експансію в цілому.

Кінець 12 – початок 13 ст. були позначені важливими змінами в Європі: посилилась могутність великих монархів, об’єднувалися дрібні держави, монастирі втрачали свій вплив, виникли міські общини з їх самоуправлінням, все це сприяло пробудженню народної свідомості усіх сфер життя суспільства і насамперед мистецтва, архітектури, що знайшло відображення в готичному стилі. Готика – це характерне устремління споруди вгору, зокрема за рахунок гострих стрілчастих шпилів, це вітражі – великі вікна з кольоровим, мальовничо розписаним склом, це чисельні арки, багатство скульптури, оздоблення. Такі елементи надають готичним спорудам динамічності, величі. Сутність готики полягає в зіставленні протилежностей, у здатності об’єднати абстрактну ідею та живий трепет життя, у прагненні пронизати земну плоть злетами духовної енергії. Готична архітектура водночас конструктивна та зображувальна, що й проявилося у готичному соборі, який виконував роль суспільного центра міста. Пам’ятками цього стилю є собор Паризької Богоматері ( Нотр-Дам), Лондонське Вестмінстерське абатство, Міланський собор в Італії і т.д. На великі зміни в емоційному світі людини середньовіччя вказували й нові явища в музичній культурі. Саме у 12-13 ст. досягає вершин розвитку найдосконаліший вид професійного багатоголосся – дискант. Це був спів у протилежному русі, або “протиголосся”, осередком його була школа при соборі Паризької Богоматері, міста Лімож і Шартр.

Суттєві зміни відбувалися і в мистецтві книги, яка перестала бути надбанням лише вузького кола освічених кліриків. Книга стає більш прив’язаною до реального життя, що позначилося на її форматі, котрий значно зменшився, набуває поширення навчальна література, а також записи поетичних та прозових творів. Створення книг перестає бути справою виключно церковних осіб.

Щодо розвитку світської літератури, то вона не була відображенням дійсності, а подавала ідеальні уявлення про людину. Основні жанри цього періоду – епос, лірика, романи. Середньовічний героїчний епос представлений такими літературними пам’ятками, як французька “Пісня про Роланда””, іспанська “пісня про мого Сіда” і т.д.

Значне місце в Середньовічній літературі посідали оповіді про подвиги лицарів. Зростання ролі бюргерства змусило еліту виробити кодекс, який можна було б проставити наміром “третього стану” піднятися на вищі щаблі у суспільстві. Тому в куртуазній (лицарській) літературі герой неодмінно вихвалявся чудовим генеалогічним деревом. У лицарській літературі описувалися незвичайні пригоди лицарів, їх випробування. Звичайною темою куртуазного роману було також випробування вірності. Найвідомішими лицарськими романами були “Івен, або лицар Лева” Кретьєна де Труа та “Роман про Тристана та Ізольду”.

Дуже популярною в середньовіччі була поезія трубадурів – (провансальських поетів у ХІІ-ХІІІ ст.). Головна тема їх поезії – оспівування васальського служіння дамі, полум’яного кохання.

Театр, що відігравав політичну роль у середньовічній культурі, на межі 11-12 ст. демонструє перехід від літургійної драми до містерії. Містерії були вже менше пов’язані з Богослужінням. Сюжети містерій звичайно бралися зі Старого Заповіту, або ними ставали події, пов’язані з життям і воскресінням Іісуса. Міська драма тісно пов’язана з народними ігрищами, обрядами, із селянськими весняними та осінніми святами.

Особливу роль відігравала народна карнавальна культура. М.М.Бахтін показав, що карнавали протиставляли аскетичній християнські ідеології інший тип світовідчуття, де панувало веселе, життєствердне начало. Веселий сміх під час загального свята убивав релігійний страх перед смертю, неминучим страшним судом і пекельними муками за гріхів. Людина немов би перероджувалася для нових, суто людських