У середині 50-х років XVIII ст. стиль рококо був підда-ний критиці за надмірну манірність, чуттєвість і складність композицій живописних декоративних елементів. В архітек-турі почалася стилізація під грецьке мистецтво, хоч і дещо романтизована. Модним став англійський ландшафтний парк — цілковита протилежність французькому регулярно-му. Він мав справляти враження, ніби його не займала рука людини. Містки і хижі виникали в ньому начебто ненаро-ком, руїни наводили на роздуми. В орнаментиці теж пере-важали грецькі мотиви — меандр, пальмети, гротески. Якщо в малому Тріаноні (архітектор Жак-Анж Габріїль, 1689— 1782) у версальському парку — класичні риси, але допов-нені ліризмом та інтимністю, то вже через рік у розпочатій у Парижі церкві св. Женев'єви (з 1791р. — Пантеон, місце поховання славетних людей Франції) посилюється героїч-не начало. Архітектор цієї величної споруди — Жак-Жер-мен Суфло (1713—1780). Саме в майбутньому у витворах Клода-Нікола Леду (1736—1806) судилося розвинутися цій героїчній лінії нового класичного напряму.

У зодчестві Франції передреволюційних десятиліть пе-реважали громадські споруди. В Парижі, Бордо, Безансоні будувалися театри, розраховані на широке коло глядачів, ділові торгові будинки, біржі тощо. Ясність і простота, гар-монія і пропорційність усіх частин архітектурної компо-зиції — ось до чого прагнули тепер архітектори, які на собі відчули вплив просвітницької думки.

Власні національні шляхи англійська неокласика зна-ходить у містобудівній діяльності, меблях і посуді, а також вставках для меблів з яшмової маси. Однак неокласика тут не така нова, як на континенті, бо античністю в Англії захоплюються давно.

В Італії досягнення мистецтва тісно пов'язані з вене-ціанськими впливами. Попит на декоративне розмальову-вання палаців венеціанської знаті і картини, вівтарні об-рази для церков викликав надзвичайний розвиток мону-ментально-декоративного живопису, який продовжив традиції бароко (темпераментне мистецтво Себастьяна Річчі, жанрові мотиви Джованні Баттісти П'яцетті).

Найвидатнішим майстром XVIII ст., типовим для Ве-неції, виразником її духу, був представник пізнього баро-ко в європейському мистецтві Джованні Баттіста Тьєполо (1696—1770). Кожний сюжет його — чи то бенкет Клеопат-ри, чи суд Соломона — він перетворював на святкове ви-довище. Тьєполо — автор велетенських як церковних, так і світських розписів. У нього величезний декоративний хист і висока колористична культура. Він умів розрізняти в юрбі з десяток постатей, а всі інші вимічав однією мальовни-чою масою. Динамічність композицій, сміливість перспек-тивних вирішень, невичерпна фантазія художника якнай-краще відповідали не тільки бароковій архітектурі церков, а й тій пишній церковній виставі, яку являло собою вене-ціанське богослужіння XVIII ст.

Венеція цього століття дала світові чудових майстрів ведути — міського архітектурного пейзажу (Антоніо Кана-летго, Франческо Гварді "Венеціанський дворик"), наприк-лад, жанрового живопису, який відтворював концерти, уроки танців, маскаради (П'єтро Лонгі).

Художники Франції XVIII ст. пройшли ту ж еволюцію від рококо до класицизму, що й архітектори. Першим ве-ликим майстром рококо був художник Жан-Антуан Ватто (1684 —1721), який починав з наслідування живопису фла-мандської школи ("Савояр" — хлопчик з Савойських гір, що йде на заробітки). Однак надалі його головним сюже-том стали галантні картини свята — аристократична ком-панія в парку танцює, прогулюється. Ніякої дії, ніякої фабули — світ безтурботного життя, переданий з витонче-ною грацією трохи іронічним спостерігачем ("Вередниця"), іноді меланхолійно ("Свято кохання", "Товариство в пар-ку", "Скрутне становище").

Театральність, характерна для мистецтва XVIII ст., у Ватто виявилась особливо чітко. Один з найбільших творів, завершених незадовго до смерті, "Паломництво на острів Цітеру", де кавалери і дами вирушають на острів кохання, робить глядача немовби співучасником зародження почут-тя, його наростання, і передано це відчуття кольором чу-дового мерехтливого світла, що розбивається на відблиски. Ірреальність, фантастичність зображення — мета художни-ка. Але це не кохання, а гра у кохання, театр. Театром і було все життя суспільства, яке змалював Ватто. Він добре знав життя справжнього театру, малював акторів італійської і французької комедії ("Жіль").

Найбільш реалістичний твір Ватто — "Крамниця Жер-сена". У правій частині картини розмовляють поміж собою кавалери і дами, які забрели в антикварну крамницю, у лівій — складають у ящик картини, серед яких і портрет Людовіка XIV — "короля-сонця". "Чи немає тут думки про скороминучість життя,слави, влади і вічність — тільки мистецтво?" — запитують мистецтвознавці.

Істинним представником французького рококо вважа-ють Франсуа Буше (1703—1770) — "першого художника короля", як його величали, директора Французької академії наук. Гедонізм (від грец. — насолода), властивий рококо, Буше довів до повного нехтування раціональним, розум-ним. Він умів робити все: панно, картини, театральні де-корації, книжкові ілюстрації, малюнки віял, камінних годинників, карет, ескізи костюмів тощо. Його теми — релігійні, міфологічні, пейзажні краєвиди — все це пасто-ральне, ідилічне і відверто виражає чуттєву насолоду жит-тям ("Тріумф Венери", "Туалет Венери", "Венера з Аму-ром", "Венера з Вулканом", "Купання Діани" тощо). І хоча його героїня — біло-рожева богиня Флора у вбранні пас-тушки, однак — це аристократка, парижанка.

У другій половині життя Буше стає об'єктом жорстоких нападок теоретика естетичних ідей Просвітництва Дідро, який вбачав у ньому уособлення всіх бід, з якими бороли-ся просвітителі.

Стиль мистецтва Ватто і Буше у другій половині століття, коли ідеалам рококо, як і самому замовнику цього мистец-тва, вже по суті був винесений вирок, продовжив блиску-чий майстер, живописець-імпровізатор, художник рідкісно-го таланту, фантазії, темпераменту Жан-Оноре Фрагонар (1732—1806). Світло і повітря, ніжні, вишукані сполучен-ня блакитних, рожевих, палевих тонів наповнювали його картини. Він працював у багатьох жанрах, зображаючи в основному галантно-любовні сцени ("Поцілунок крадь-кома", "Щасливі можливості гойдалок").

Портрети багатьох художників цього часу