звичаєм, справедливістю від цього ще не стає і з позицій морально належного може бути засуджена так само, як і несправедливість, скоєна вчора або сьогодні. Із сказаного випливає як докорінна відмінність, так і взаємодоповнюваність звичаю і моралі в суспільному житті. Сила звичаю — могутня підвалина, що цементує, скріплює наявний устрій людського буття і взаємин, забезпечує усталеність у його функціонуванні. Що ж до моралі, то вона може підсилювати дану роль звичаю, якщо, виходячи з власних критеріїв, вважає існуючий стан речей виправданим і належним. Якщо ж ні — мораль постає як революціонізуючий чинник, що протистоїть консерватизму звичаю і спрямований на його подолання.
На чиєму ж боці правда в цій давній суперечці звичаю і моралі?
Якщо не обмежуватися вузько традиціоналістською чи, навпаки, моралізаторською точкою зору, а спробу-вати поглянути на справу ширше — мусимо визнати, що трапляється по-різному. В багатьох конкретних випадках рацію, безперечно, має мораль, і засудження нею тих або інших звичаїв слід розглядати як свідчення їхньої історичної вичерпаності. Так, у засудженні кров-ної помсти, людських жертвопринесень, рабства мо-раль, звичайно ж, була права; цю її правоту підтвердив наступний розвиток людства. І тепер ми нерідко стика-ємося з таким моральним осудом звичаїв давньої й недавньої минувшини, в обґрунтованості якого сумні-ватися не доводиться.
Разом з тим цілком очевидно, що й звичаї виника-ють не на голому місці. Якими б архаїчними чи аб-сурдними вони часом не здавалися, потрібно зважати на те, що в них акумульовані життєвий досвід і мудрість багатьох поколінь — досвід і мудрість, що не завжди відкриваються короткочасному, не дуже проникливому поглядові людини, зануреної в актуальні проблеми власного сьогодення.
Через це в моралістичній критиці тих або інших звичаїв, за якими стоїть вікова традиція, треба, взагалі кажучи, бути обережними й не поспішати, як мовиться, разом з водою вихлюпувати й дитину. Засуджуючи, скажімо, звичаї, пов'язані з утвердженням нерівності статей, з антигуманним приниженням жінки, чи ж варто, як ми це нерідко спостерігаємо нині, доводити цю зрівняльну кампанію аж до тієї абсурдної межі, за якою втрачається сам виплеканий віками антропокультурний образ жіночності — а відповідно і чоловік відчуває все менше спонук розвивати свої, власне чоловічі чесноти?
На відміну від сфери права тут, у відносинах між звичаєм і мораллю, чітких, заздалегідь визначених критеріїв розмежування бути, зрозуміло, не може — все вирішує наша здатність осмислити кожен конкретний випадок, наші тактовність і почуття міри, що є зага-лом одними з найважливіших культуротворчих здат-ностей людини.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
Дробницкий О.Г. Понятие морали: Историко-критический почерк. – М., 1984.
Малахів В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. Посібник. – К., 2000.
Фуллер Л.Л. Мораль права. – К., 1999.