Дитина потребує до себе уваги, зацікавленого ставлення. Більшість дітей володіють, так би мовити, «всеосяжною» талановитістю. Ще чітко не визначивши свого інтересу в якомусь конкретному виді мистецтва, вони вражають нас своєрідністю сприймання предметів та явищ, їх олюдненням, усуненням граней між реальним і фантастичним. Надзвичайно важливо правильно спрямувати інтерес дитини, максимально використати всі переваги дитячого відношення до дійсності для побудови міцного фундаменту високохудожніх естетичних смаків і ідеалів, які стануть запорукою справжнього потягу до художньої культури і в зрілому віці.

Своєрідне розуміння ролі й значення дитячої обдарованості у становленні і змужнінні художнього таланту пропонує педагогічна система В. Сухомлинського. Видатний український педагог зумів переконливо продемонструвати внутрішній зв'язок між художньою обдарованістю дитини, її розумінням краси й утвердженням етичних принципів, розкриттям сил добра і зла. «...Необхідно зорати і засіяти насінням краси поле дитячої свідомості»,– говорив учений.

В. Сухомлинський радив викладачам поступово впливати на почуття, уяву, фантазію дітей. Треба, щоб невеличкий відтинок життя заграв перед дитиною всіма фарбами райдуги. Було б дуже добре, щоб кожний вихователь дитини ніколи не забував настанови В. Сухомлинського: «Ідіть у поле, у парк, пийте з джерела думки, і ця жива вода зробить ваших вихованців мудрими дослідниками, допитливими людьми і поетами. Я тисячу разів переконувався: без поетичного, емоційно-естетичного струму неможливий повноцінно розумовий розвиток дитини».

«Музика – уява – фантазія – казка – творчість» – це той шлях, по якому, за Сухомлинським, іде розвиток духовних сил дитини. Досвідчений педагог виховував звичайних, а не художньо обдарованих дітей. І звернення до емоційного світу сприймалося ним як сходинка у пробудженні розуму, свідомості, зацікавленого ставлення до праці. І не має принципового значення, чи став хто-не-будь з учнів Сухомлинського професійним митцем. Але не викликає сумнівів той факт, що поруч з таким педагогом діти не знали, що таке байдужість, черствість душі, міщанська обмеженість інтересів.

Тенденції, закладені В. О. Сухомлинським, знаходять плідне продовження у творчих експериментах українських педагогів 80–90-х років щодо розвитку художньо обдарованих дітей .

Більшість психологів і вихователів підкреслюють значення уяви і фантазії для розвитку художніх здібностей дитини. Своєрідну програму виховання художніх здібностей дитини запропонувала Міжнародна комісія з питань освіти, яка у 1971–1972 рр. вивчала стан освіти в масштабах усієї земної кулі. В доповіді комісії, зокрема, зазначалося, що «освіта здатна розвивати чи гальмувати творчість». Це залежить від того, як розуміти освіту: як механічну передачу досвіду і знань чи як пробудження уяви, фантазії дитини. Комісія наводить приклад позитивного досвіду роботи іспанського художника Рамона Санчо Міньяно, викладача малювання у середній школі. Він повністю відмовився від копіювання натури, не навчає дітей основам живопису, а рекомендує своїм учням малювати, звертаючись до своєї уяви. Учні Міньяно слухають музику (наприклад, твори Баха, Чайковського, Стра-винського), а потім намагаються «перекласти» музичні образи на мову фарб. Безумовно, тут є чимало цікавого і, найголовніше, спроба синтезу двох видів мистецтва – поєднання слухових і зорових вражень. Проте не слід забувати, що відмова від натури, від основ професійної майстерності ніколи не приведе дітей до опанування реалістичної методології. Наголос на самовираженні відкриває прямий шлях до суб'єктивізму. На жаль, метод іспанського вчителя знаходить чимало прихильників саме серед тих теоретиків, хто відстоює формалістичні принципи у мистецтві і твердить, що наслідування реальної дійсності може заглушити творчі нахили дитини.

Пробуджуючи фантазію, викликаючи до творчого існування образи уяви, в дитині необхідно виховувати і глибоке розуміння того, що кожен вид мистецтва – це професія, яка потребує глибоких знань, професійної культури, вимагає багаторічної школи майстерності. І без знання законів живопису, без нотної азбуки, без досвіду фантазія та уява даватимуть свої плоди лише до певного часу.

Талановитість дітей – це завжди іспит на зрілість для їхніх батьків та вчителів, це велика відповідальність дорослих за зростання, утвердження таланту, за становлення гармонійної, всебічно розвиненої особистості.

Віддаючи належне природженому фактору у становленні художніх здібностей, підкреслюючи переваги раннього прояву нахилів до творчості, дитячу обдарованість все ж не слід переоцінювати. Цього не бажано робити не тільки за педагогічних міркувань. Хоча й ця обставина відіграє не останню роль. На жаль, у житті можна спостерігати прикрі випадки, до яких призводив навішений на дитину ярлик «вундеркінда». Але справа і в іншому. Не слід забувати, що дитяча обдарованість ніколи не виходить за межі дитячого світосприймання та світорозуміння. Між «геніальною» дитиною і талановитим митцем лежать довгі роки опанування професії, вироблення свідомого ставлення до життя й творчості, усвідомлення своєї суспільної сутності і свого громадського покликання. Мине тривалий час, перш ніж на основі природженого фактора почне складатися художня здібність митця і формуватися художній талант – специфічна здатність людини до художньо-образного відтворення навколишньої дійсності, до творчої роботи в певному виді мистецтва. Вчені справедливо підкреслюють, що талант – це не тільки психологічне, а й соціальне явище.

Задатки, як природжені передумови здібностей, можуть виявитися і в зрілому віці. І не тільки виявитися, а й розвинутися до рівня таланту. У зрілому віці розвинувся талант І. Крилова і Поля Гогена, В. Шишкова і М. Врубеля, С. Аксакова і С. Сергєєва-Ценського. Цікаво, що психологи не вважають подібне явище чимось винятковим. Факти спростовують досить поширену думку, про те, то разом зі старістю відбувається зниження інтелекту, звуження інтересів. Психолог