цілому рисунки розкривають всі стадії спілкування людини з природою та усі підходи до її відображення: від фіксації миттєвих вражень, загального вигляду місцевості до детального зображення, до закінченого композиційного рисунку, від окремих об'єктів, переднього плану до безкрайніх деталей, від мотивів, які характерні в основному тільки для рисунку, до вирішень, трактувань, які однаково можливі і у рисунку, і у гравюрі, і у живописі, і нарешті навіть таких, які виходять за межі специфіки рисунку.
На відміну від рисунку, в олійному живописі увага живописця спрямована на вирішення завдань передачі простору, стану освітлення, атмосферних явищ і вплив цього всього на предметний світ пейзажу.
Різні пори року, частини доби, сонячне або місячне світло, вітер – все це впливає на вигляд природи і здатне дуже швидко змінити пейзаж до невпізнанності. Тому в пейзажному живописі важливо достовірно передавати стан освітленості, атмосферні явища, простір і викликати тим самим у глядача відповідні почуття.
Над вирішенням вищеназваних завдань і вдосконаленням своєї професійної майстерності багато працювали українські художники. Особливо приваблювали їх мотиви, які давали змогу зображувати природу в її перехідних станах - період її весняного пробудження чи осіннього прив'ядання, у вечірні сутінки чи на світанку, після дощу чи перед грозою.
Мистецтво живопису на західноукраїнських землях, розвивалось у своєрідних умовах відбувався розвиток живопису, як і всього образотворчого мистецтва, на території Західної України – в Галичині, Буковині й Закарпатті. Як відомо, ці українські землі входили до складу Австро-Угорської монархії, де перебували фактично на правах напівколоній. Економчна відсталість, соціально-політичний і національний гніт, що тривав тут протягом століть, відсутність спеціальних художніх закладів, музеїв - все це негативно позначалося на розвитку не лише образотворчого мистецтва, а й усієї національної культури загалом. Тривалий час художнє життя в краї ледь жевріло. Бідне і поспіль неписьменне сільське населення виявляло мало інтересу до мистецтва. Не було багатих меценатів, які» могли б купувати твори місцевих майстрів.
Майже протягом всього XIX століття, не кажучи вже про попередню добу, основним і чи не єдиним замовником творів залишалася церква, і західноукраїнські художники, аби якось прожити, змушені були розробляти головним чином релігійну тематику: писати ікони, композиції на сюжети священної історії, розписувати церкви тощо. А тому й не дивно, що розвиток живопису на західноукраїнських землях відбувався повільніше, ніж на Наддніпрянщині. Якщо на східних територіях України, які входили до складу Російської імперії, національна школа реалістичного живопису склалася в середині XIX століття (основоположником її по праву вважається Т.Г. Шевченко), то на Західній Україні перші значні реалістичні твори почали з'являтися у 80-90-х роках XIX століття. Авторами їх були представники старшого покоління українських живописців: К.М. Устиянович, Т.Д. Копистинський, Т.Р. Романчик, С. Томасевич в Галичині; Ю.Г. Пігуляк – на Буковині, Г.Г. Рошкевич – на Закарпатті. Кожен з них працював сам по собі, творчих контактів між ними майже не було, а тому про скільки-небудь організоване художнє життя не могло бути й мови.
Становище почало мінятись на рубежі ХІХ-ХХ століть. Розвиток визвольного руху і породжене ним зростання національної самосвідомості, передусім у середовищі інтелігенції, призвели до пожвавлення на західноукраїнських землях всіх сфер національної культури. Винятково важливу роль у цьому процесі відіграла титанічна літературна і громадсько-культурна діяльність І.Я. Франка – загальновизнаного лідера прогресивних кіл української громадськості не лише Західної, а й усієї тогочасної України. У своїх численних теоретико-мистецьких працях Франко розвивав і утверджував принципи революційно-демократичної естетики, закликав до правдивого, реалістичного зображення життя, обстоював національну самобутність українського народу і його культури. І.Я. Франко був тим центром, навколо якого збиралися і консолідувалися всі прогресивні сили української художньої інтелігенції: письменники, журналісти, театральні діячі, музиканти, художники.
На зламі XIX і XX століть на арену художнього життя вийшло нове покоління західноукраїнських художників: І.І. Труш, Й.П. Курилас, Я.В. Петрак, А.І. Манастирський, Ю.І. Панкевич, М.Д. Сосенко, О.Х. Новаківський, М.І. Івасюк, О.Л. Кульчицька та ін., творчість яких і визначила неповторну своєрідність західноукраїнської школи живопису.
Вихованці європейських художніх академій, молоді митці добре усвідомлювали те жалюгідне становище, в якому перебувало малярське мистецтво у них на батьківщині. Це наштовхнуло їх на думку про необхідність об'єднати свої зусилля з метою піднесення ідейного та професіонального рівня рідного мистецтва. В результаті у 1898 році у Львові з ініціативи І.І. Труша, Ю.І. Панкевича та архітектора В. Нагірного було засновано перше на Західній Україні професіональне об'єднання художників – Товариство для розвою руської штуки. Реорганізоване у 1905 році в Товариство прихильників української літератури, науки і штуки, воно відіграло важливу роль не лише в розвитку образотворчого мистецтва, а й усієї демократичної національної культури на західноукраїнських землях.
З появою Товариства для розвою руської штуки пов'язаний початок виставочної діяльності західноукраїнських художників. За роки свого існування Товариство влаштувало три художні виставки (1898, 1900 і 1903 роки), які внесли значне пожвавлення в художнє життя Галичини і передусім – в художнє життя Львова. Згодом цю традицію підхопить і продовжить Товариство прихильників української літератури, науки і штуки. За його ініціативою в 1905 році у Львові було влаштовано першу Всеукраїнську художню виставку, в якій взяли участь як львівські митці (І.І. Труш, А.І. Манастирський, Ю.І. Панкевич, М.Д. Сосенко), так і художники-кияни, зокрема М.Д. Красицький, М.Г. Бурачек та М.М. Жук. Це була знаменна подія не лише в мистецькому життя Львова, а й усієї України. У відповідь на цю подію через сім років