Взаємодія таких явищ, як місцеві традиції, що розвивалися в постійних зв'язках з російською, грецькою та південнослов'янською культурою, та культура Заходу епохи контрреформації, не могла бути гармонійною, позбавленою протиріч. У мистецтві того часу відбувалася боротьба консервативних і новаторських течій, в результаті якої почав складатися своєрідний синтез різнорідних елементів.

Православ'я, католицизм і уніатство виступали у цій боротьбі не ізольовано від усієї складної цілості тодішньої європейської культури. За кожною з релігійних систем стояв значний комплекс культурних явищ.

Реалістичні начала, які так широко розвинулися в українському мистецтві XVII- XVIII ст., були зумовлені піднесенням творчості народних мас, що наклало відбиток на всі ділянки культурного життя епохи. Це, звичайно, не могло докорінно змінити суті мистецтва того часу, його підпорядкованості світоглядові та естетичним смакам, виробленим у верхах тодішнього суспільства. Проте відблиск народного генія виразно позначався на всьому мистецтві досліджуваного періоду.

Властиві українському мистецтву гуманізм і демократичність зовсім не виражали „єдиного потоку" в розвитку української культури, яка мала класовий характер і в якій змагались різні, нерідко гостро ворожі, напрями та тенденції. Саме тому загальна картина становлення українського мистецтва XVII- XVIII ст.. не є якоюсь гармонійною, безконфліктною цілістю.

Своєрідність розвитку українського мистецтва, а зокрема живопису, його специфічність, менша чи більша розвиненість окремих жанрів, постійна боротьба консерватизму й новаторства, велика сила традиційності, його відмінність як від східної, так і західної художньої культури разом з наявністю постійних і глибоких зв'язків з ними все це зумовлено особливостями історичного розвитку українського народу та його культури.

В Україні в XVI- XVIII ст., як і в Росії, феодальні відносини були ще в повній силі, релігійна форма філософського, морального та історичного світогляду була панівною. Література, театр, образотворче мистецтво освоювали лише перші ступені реалістичного сприймання життя. У пізнанні світу та людини було ще дуже багато наївного, примітивного. В цілісність іманентного процесу розвитку культури та мистецтва впліталися різнорідні впливи передових культури сусідніх народів. Це обмежувало мистецтво, але ніяк не позбавляло його високої естетичної ваги.

Пейзаж як самостійний жанр живопису почав існувати з XVI ст. у Франції, Нідерландах, а особливо в Голландії. Відокремлення його від інших видів живопису стало можливим лише на тій стадії розвитку науки і культури, коли природа сприймалась вже як незалежна від людини самостійність зі своїм окремим життям та своїми законами, і в той же час, як невідривна царина її творчої діяльності. Глибоке об'єктивне пізнання природи, невіддільно поєднане з суб'єктивним відчуттям, лягло в основу мистецтва пейзажу. Це могло статися лише в суспільстві з досить розвиненим природознавством, де мореплавство давало можливість збагнути всю красу і велич землі, де техніка розвивалась та міцніла, опираючись на пізнання законів природи.

Таких передумов в Україні XVII ст. ще не було. Тому пейзажний жанр зустрічаємо тут лише в його нерозвинених формах. Для самостійного існування пейзажу та натюрморту не існувало ще відповідних умов.

Ортодоксальне церковне світосприймання не могло надавати належної ваги красі природи, красі видимого світу. Земній красоті протиставлялася духовна, джерелом якої є божество. Саме на цьому ґрунтується провідна роль іконопису в живопису тієї епохи. Земна краса - це лише відблиск духовної -„не чудися красе твари, но внимай писаному на ней, да возлюбиши таковыя красоты творца и зиждителя".

Зрозуміло, що при таких поглядах зображення природи і матеріального світу існували лише як додатки, як елементи ікони та портрета. Однак вони здавна притаманні старому іконопису, але зображення землі, гір, рослинності, що були фоном для священних мальовил, мали умовний характер. Незважаючи на свою високу декоративну красу, це не стільки картини природи, скільки заступаючі природні явища схематичні образи, образи-натяки на дійсність, позбавлені безпосереднього зв'язку з нею.

Пейзаж міг лише супроводжувати, оточувати образ людини, а не виступати сам по собі. Дуже повільно впливали прогресивні погляди на посилення зображення матеріального світу в живопису, і лише в XVIII ст.. пейзажі та натюрморти починають займати помітніше місце в основних жанрах українського малярства.

Пейзаж майже до кінця XVIII ст.. тільки супроводить іконопис та історичний живопис. Проте і в цих дуже обмежених рамках він пройшов певні етапи своєї еволюції.

Розвиток пейзажних зображень в українському мистецтві XVII ст. добре простежується на гравюрах того часу. Це спеціальна і дуже цікава тема. Тут ми висловимо лише деякі зауваження на підставі гравюр до різних видань Києво- Печерського патерика. У цих гравюрах, цілком оригінальних та іконографічно незалежних від загальних взірців, є багато пейзажних і побутових мотивів. У виданні Києво-Печерського патерика 1669 р. ці мотиви кількісно численні, але ще великою мірою умовні. Зате в наступних інтерпретаціях цих гравюр – особливо в творчості видатного гравера Л. Тарасевича з його відомою серією мідьоритів до видання Патерика 1702 р., характер пейзажних мотивів дуже змінюється. Так, скромна і примітивна ілюстрація в Патерику 1669 р. до „Откровенія Симону о создании церкви Печерскія" у Тарасевича стає майстерно закомпонованою композицією з багатим пейзажем, з кораблем на річці, з високими береговими кручами та буйною рослинністю на передньому плані.

Найбільші досягнення в освоєнні пейзажного жанру в давньому українському живопису припадають на 30-60-ті роки XVIII ст. Та незважаючи на свої різноманітні й цікаві прояви, український пейзаж так