Сорочка вишиванка виступала символічним замінником людини. Траплялося, що сорочку вдягали навиворіт від зурочення. За повір’ям, продати свою сорочку означало продати своє щастя. До хрещення дитину не вдягали в сорочку вишиту і її тільки сповивали пелюшками. Сучасна традиція не купувати до народження дитини одяг має своє коріння у народних уявленнях про те, що одяг (сорочка) є символічним тілом людини і до народження нового тіла не можна виготовляти одяг для нього. За поліськім звичаєм Перед тим, як вперше одягти дитині сорочку вишиванку, в неї вдихали ("хукали") повітря ніби душу. Безпліддя жінки вдягали сорочку вишиванку жінки, яка мала дітей; тобто відбувався акт заміни безплідного тіла плідним. І навпаки, для переривання вагітності жінки спалювали свою сорочку або її клаптик з вишитим на ньому іменем. Цікавими є також відомості про особливості крою першої сорочечки дитини, яка мала вигляд балахону без рукавів. Така "недошитість" сорочки відповідала уявленні про дитину як про недієздатну особу. Особливе місце займала весільна сорочка вишиванка, що готувалася заздалегідь. Весільна сорочка вишиванка, яку шила молода для свого нареченого, символізувала його "нове народження" при зміні свого соціального статусу. Символіка вишивок весільних сорочок містить побажання блага на майбутнє подружнє життя, яке має бути довгим і щасливим. Весільні сорочки завжди додільні, кроєні з одного суцільного, на всю довжину жіночого росту ("до самого долу") шматка полотна. Сорочка вишиванка такого крою мала найвищий ритуальний статус в обрядовій культурі українців. Добробут, нерозлучність молодої родини могла забезпечити згідно з традиційними уявленнями українців саме додільна сорочка молодої на весіллі. Обмін елементами вбрання — сорочками (для молодого), чобітьми (для молодої) — на весіллі був запорукою міцного зв'язку між чоловіком та дружиною. Після першої шлюбної ночі молодий витирав руки сорочкою молодої, а вона — сорочкою молодого. Саме додільну сорочку зберігала жінка собі на смерть. Ця сорочка одягалася небіжчиці як оберіг, що мав забезпечити їй спокій у потойбічному світі. Суцільний крій традиційної української сорочки вишиванки, тип широкого прямого рукава, стягнутого біля зап'ястя обшлагом-манжетом, фіксовані місця розташування орнаментального декору (комір, вище ліктя та біля зап'ястя) сформувались в нашій культурі після прийняття християнства під впливом візантійської культури — спадкоємиці давньоримських традицій.

Своєрідність жіночих сорочок вишиванок в народному вбранні українців окремих регіонів полягає у варіантах їхнього крою, видах комірів, викінченні рукавів, способах їхнього з'єднання зі станом сорочки, місцях розташування декору, технічних та кольорових прийомах його виконання, а також у наданні переваги певним орнаментальним мотивам.

Менш помітним, але не менш важливим символічним елементом вбрання був пояс. Окрім свого утилітарного призначення підтримувати натільний одяг, пояс ніс забуту тепер функцію залучення людини в простір культури. Невипадково відсутність пояса фіксується в обрядах, пов'язаних з культом природи, її життєвими циклами, приміром, на свято Івана Купали. Пояс віддзеркалював подвійну сутність людини як біологічної та соціальної істоти. Його центральним положенням на фігурі фіксувалося місце поєднання/розмежування сакрального верху та матеріально-тілесного низу. Семантика поясу була тісно пов'язана з ідеєю плідності, сексуальної сили, дітонародження. Пояс як атрибут ритуального персонажа був пов'язаний з поняттям фертильності, сексуальної зрілості, що й ілюструють численні етнографічні матеріали. В традиційній свідомості пояс був тією межею, що відокремлювала фізіологію від культури.

Ймовірно, що це значення межі закладено і в одній з назв доморобного поясу — крайка, тобто "кордон", "кінець", "берег". Сприйняття пояса як кордону проявлялося в обрядах, пов'язаних з першим вигоном худоби на пасовище. Ритуал проходження худоби через пояс мав забезпечити повернення та єдність худоби з житлом, убезпечити її від дикого звіра. На Слобожанщині переганяли худобу через замкнений на замок ланцюг або червоний пояс. Синонімічна семантика пояса та ключів представлена в колядках: золотий пояс, на якому висять золоті ключі, є атрибутом богині

Сонця, "княгині-господині". Роль символічної охоронної огорожі виконував пояс і навесні, коли господарка, випускаючи курей на двір, проганяла їх через пояс, щоб вони не ходили до чужого городу.

Традиційний тканий пояс часто фігурує в дівочих ворожіннях на весілля. Ритуальне розв'язування червоного пояса, його розкладання, переступання через нього мало полегшити пологи. Натомість відсутність пояса свідчила ро загрозу з боку персонажа, що належав до неосвоєного світу дикої природи, а відтак наявність у нього нечистої сили та відсутність фертильного статусу. До таких народна традиція відносила хтонічні міфологічні персонажі (русалок, мавок, берегинь)а також відьом всі вони були одягнені в сорочку без пояса. І навпаки, наявність пояса захищала людину від злих, демонічних потойбічних сил; пояс усвідомлювався я як охоронний знак.

Особливе значення поясу фіксується в ритуалах життєвого цикл. У тріаді «Народження, життя, смерть» пояс займає серединне положення і має вітальну життєстверджуючу семантику: входження дитини в життя, включення її в соціум, встановлення шлюбних стосунків, запліднення, сексуальна сила

Зав’язування пояса на дитині підтверджувало її людський окультний статус. Померлу хрещену дитину обовязково потрібно було підперезати – тобто факт причетності дитини до світу людей фіксувався за допомогою поясу. Іноді пояс укладали на дно поперек домовини згідно з повір’ям, за який при воскресінні небіжчик також мав бути підперезаний поясом.

Багата декоративність пояса, виготовлення його з нетрадиційних матеріалів (солом’яних перевесел, вербових гілок) та перенесення його функцій на інші сакрально значимі елементи традиційної культури (вишиті рушники) служили в конкретних обрядах підвищенню демонстраційного значення символічної функції пояса в одязі ритуальних персонажів.

Особливе значення надавалось весільним поясам червоного кольору, які пов'язувались поверх верхнього одягу. Такі пояси мали символічно - оберегове значення. При цьому часто роль пояса міг виконувати рушник, орнаментика вишивки кінців якого символізувала продовження роду. Як правило, це був мотив стилізованого дерева життя. Аналогічні мотиви ми зустрічаємо і у вишивці на тканих кольорових святкових поясах.

Окрім сорочки і пояса, незаперечним національним символом є головний убір — вінок.

Традиційно вінок сприймається як дівочий головний убір або як головний убір нареченої у весільному обряді. Натомість вінок в українській народній традиції має ширше символічне значення, оскільки фіксується не лише як дівочий головний убір або головний убір нареченої. Приміром, відомо, що тим, хто запрошував гостей на весілля, давали як відзнаку віночок з квітів, що його вішали на руку.

В українській народній традиції наявність вінка фіксується в усіх регіонах України. Він широко побутує: у різноманітних архаїчних ритуалах: календарних (купальських, обжинкових) та сімейних (поховальних, весільних, родинних). Найбільш архаїчними з-поміж перелічених є купальські та поховальні обряди, які були пов'язані з культом предків та переходом в інший, "той" світ. Якщо в купальській обрядовості імітується ритуальна смерть – жертвоприношення, то у поховальній це є безпосереднє вирушання на "той світ". Як купальський (літній поворот сонця), так і поховальним (перехід в інший світ) ритуалом забезпечували "перехід"від одного стану до іншого. Вінок як ритуальний язичницький символ був знаком посвячення вищим силам, знаком обраного, приреченого до відправлення на "той світ". Кожен, хто опинявся на межі між двома світами наділявся цим символом-оберегом.

Вінок був одним з основних атрибутів дівочих ворожінь. Так, у купальську ніч одну з дівчат обирали Купайлом, саджали її з зав'язаними очима в яму, наповнену вінками, які вона потім роздавала танцюючим навколо неї дівчатам, що по цих вінках ворожили. Високий символічний статус плетеного вінка - оберега стимулював і вибір матеріалу для його виготовлення: трав, квітів, листя. V зимовий період за браком живих рослин їхнє місце посідали інші природні матеріали — вовна, пір'я, прядиво, сухі злаки тощо, — які імітували природну фауну; при цьому прагнули зберегти праобраз живих плетених вінків.

Різноманітні вінкоподібні головні убори ускладнених форм як невід'ємний атрибут весілля є вже похідним явищем. Вони припускають використання різноманітних матеріалів-замінників — пір'я, стрічок, паперових квітів, металевих прикрас, вовни, хутра, воску.

На Волинському Поліссі дівчата прикрашали свою голову дрібним курячим пір'ям, пофарбованим у зелений колір. На Західному Поділлі дівчата оздоблювали своє волосся "качуриками" і хвоста селезня, занурюючи їх перед тим у розтоплений, пофарбований на зелене віск. Колись на Київщині І зелене пір'я з хвоста селезня вшивали поміж двома стрічками, а потім вив'язувались цією оздобою нижче вінка. Гуцули Буковини носили вінки - "карабулі" з стеклярусу, стрічок, штучних квітів і павиних пер.

Полтавщина та Київщина відома своїми вінками, зробленими із шовкових стрічок, зібраних у різний спосіб: чи то у вигляді розеток чи то у вигляді стрічки, зібраної у складочки. На Галицькій Гуцульщині весільний вінок-чільце оздоблювали великою кількістю вузьких латунних бляшок у вигляді маленьких