З часом вінок, як і будь який інший архаїчний елемент одягу, втрачає свій початковий символічний зміст і стає виключно декоративним елементом дівочого костюма, тобто простою прикрасою.

Якщо вінок виконував ритуально-символічну функцію, тобто його носили у |переходових станах, як : шлюб — перехід дівчина/жінка; поховальний обряд перехід життя/смерть, то інший жіночий головний убір — очіпок — був, власне, віковим маркером. Очіпок одягали на молоду наприкінці весільного ритуалу, коли знімали вінок. Це означало, що вона вже одружена жінка і тому зобов'язана ховати волосся від стороннього ока. По кривання голови має давню традицію і характерно для багатьох народів як Заходу, так і Сходу. За народним етикетом вийти на вулицю з непокритою головою "засвітити волоссям" було і страшним гріхом.

Іздавна вважалося, що у волоссі схована магічна сила, пов'язана зі здоров’ям, родючістю, сексуальною силою. Згадаймо біблійну історію про Самсона, чиє довге волосся було знаком святості та здоров'я. В багатьох культурах довге волосся було ознакою королівської влади або свободи та незалежності. Воно слугувало своєрідним правом на престол. Разо з відрізаним волоссям зникало й королівське достоїнство і право на владу.

Довге розпущене волосся у жінки означало її статус неодруженої, тобто вільної та незайманої. У християнській іконографії чітко підкреслюється відмінність діви Марії та святих дів з розпущеним волоссям від блудниць в яких навпаки волосся заплетене.

Таким чином в Українській традиції зберігається символіка. Магічна сила жінки, яка на відміну від чоловіка була здатна народжувати, містилась саме у розпушеному волоссі. Розпускати волосся жінка мала право лише у ритуалах, пов'язаних з землеробськими обрядами та культом родючості. Приміром обряді орання поля (проводився у випадках засухи, епідемій і т. п.), який жінкиз розпущеним волоссям здійснювали вночі, магічна сила волосся спрямована була на родючість самої землі, на врожай. Так само при пологах жінці розв'язували всі вузлики на одязі і розпускали волосся, щоб вивільнити її природну фертильну магічну силу. Ще й лосі на побутовому рівні існує заборона викидання на вулицю волосся з гребінця, щоб з ним не позбутися власної сили і здоров'я.У традиційній весільній обрядовості українців обрізання коси у нареченої і ховання волосся під очіпок символізувало, очевидно, підпорядкування жіночої сили волі чоловіка. Згідно з повір'ям, яке існувало на Поліссі, не годилось жінці виходити на вулицю простоволосою, бо її чоловік міг скоро померти.

У фольклорі та ворожіннях молодих дівчат були поширені мотиви "покривання" голови. Якщо дівчина довго не одружувалася, то їй потрібно було на свято Покрова поставити в церкві свічечку перед іконою Покрова Богородиці і помолитися: "Покрівонько, Покрівонько! Покрий мені голівоньку, щоб я жінкою була, щоб мені ^^^^™ весело жилось з чоловіком молоденьким, з дитятком веселеньким". Власне, фінальним дійством у весіллі було покривання молодої наміткою, яку вив'язували по очіпку. Ритуал покривання голови молодої наміткою, а пізніше — хусткою на рівні обрядової семантики означав перехід молодої у новий для неї стан — стан заміжньої жінки. На Україні кінця ХІХ - початку XX ст. у комплексі традиційно-побутового костюму існували декілька типів взуття: личаки, плетені з лика (переважно у Поліссі), постоли зі шкіри (Карпати і Закарпаття), чоботи з суцільнокроєною халявою та черевики з розрізною халявою (на всій території України), Але саме чоботи набули і ним о соціально-символічного статусу у різноманітних обрядах сімейного циклу (народження, весілля, і вінчання). Хоча чоботи були відомі з часів Київської Русі, але загальне поширення серед українських селян попи ліс тали тільки наприкінці XVIII ст. та в ХІХ ст. Дівочі черевики поширилися лише в ХІХ ст. Святкові ні, особливо для дівчат та молодиць, шилися з кольорового сап'яну (червоного, зеленого, жовтого), з орнаментально вистроченими закаблуками, високими підборами ("корками") та мідними підківками. Поширені в XIX ст. жіночі черевики шили з чорної шкіри та облямовували червоним сап'яном. Черевики шнурували червоними чи зеленими вовняними стрічками або застібували на ґудзики, що свідчить про їхнє більш пізнє походження з міської культури. До черевиків вдягали сині панчохи зі стрілками або вишитими зірочками біля кісточок.

В кожному регіоні чоботи мали свої характерні способи крою, форму, колір, оздоблення. Вони були якдля щоденного використання, так і спеціально святкові. Часом назва чобіт вказувала на одноколірність ("зелениці", "жовтиці", "червониці") або двоколірність ("чорнобривці"), коли передки робилися чорні, а халяви жовті (Полтавщина). Іноді чоботи називали "писаними", якщо вони були декоровані строчкою і набитими цвяшками (Поділля) або вишиті бісером (Буковина).

У весільній обрядовості досить поширеним був звичай дарувати молодій чоботи. Також чоботи дарували матері молодої — тещі — на знак купівлі-продажу нареченої: "А за тії чоботи, що зять дав, А за тії чоботи дочку взяв".

Дарування чобіт перед весіллям рівнозначно освідченню в коханні. Цей сюжет неодноразово зустрічається у фольклорі та художній літературі. Згадаймо повість Миколи Гоголя "Ніч перед Різдвом", де черевички стали весільним подарунком.

Етнографічні матеріали фіксують обрядову ситуацію, коли в чоботи, які молодий збирається дарувати дівчині, його мати насипає в один жито, а в другий — бублики, горіхи, цукерки, мідні монети. Молода, приймаючи чоботи, символічно "вгадує" своє майбутнє подружня життя: якщо перший чобіт виявиться з житом, то майбутнє життя молодих буде щасливе, якщо з мідними грошима або цукерками — молоді будуть жити у бідності.

Чоботи як основний елемент ворожіння присутні на свято Андрія (13 грудня за новим стилем): дівча 1.1 перекидали свої чобітки та черевики через хату. Чобіт, який перекидається через хату (освоєний, впорядко ваний, обжитий простір), символічно потрапляє в потойбіччя, тому моле пророкувати майбутні .

Говорячи про символіку українського вбрання, неможливо не надані і про кожух. Кожухи різних регіонів України відрізнялись як своїм кроєм (прямоспинні і приталені), гак і декором, Кожухи оздоблювали чорною й і сірою вовною, а також аплікаціями, кольоровими шнурами та вишитими смугами де за нитку правили шкіряні ремінці, які давали ефект фактурного декору Пишний аплікаційний орнамент шкіри на кожухах Правобережжя (Київщина, Поділля) розміщували на спідньому ріжку правої поли утворюючи так званий під наріжник. Характерною ознакою кожухів Лівобережжя (Полтавщини, Слобожанщини) були рослинні мотиви вишиті на спині, передніх полах та рукавах різнокольоровим гарусом. На Закарпатті, Буковині та Покутті на облямівку використовували хутро тхорів.

Але своєрідну символічну значимість в обрядовій культурі Українців мав не декор кожуха, а його звородній хутряний бік. Так вивернутий вовною на зовні кожухом покривали приставлену до печі – домашнього жертовного вівтаря лаву, на яку ставили матір та батька благословляючи молодих до шлюбу. Вивернутий кожух правив ритуальним одягом матері молодої (тещі), коли вона спочатку тричі підходила і погрожувала молодому ("стращала" його): "Із якої причини теща вбралась в овчині? Хоче зятя злякати, Щоб дочки не дати". Потім вона благословляла весільний поїзд молодого, стоячи на порозі хати з двома буханцями хліба під пахвами та наповненою водою й вівсом мискою в руках. Функцію благопобажання тещі у вивернутому кожусі розкриває весільна пісня: "Теща зятя вітає, Кожух вивертає: "Щоб ти, зятю, був багатий, Як той кожух волохатий, На коні, на вівці, На рублі, на червінці"".

Вивернутим кожухом застеляли віко діжки або стільчик, на який садовили молоду для розплітання дівочої коси, чим стверджувався стан переходу дівчини в стан жінки-молодиці: "Ой дай, мати, стільця... Ой дай, мати, стільця, До стільця кожуха, шоб сіла молодуха". І зрештою, весільне ложе молодих в коморі також застеляли вивернутим кожухом. На алегоричність образів-символів "навиворіт", "навпаки", що були характерні для всіх форм народних ритуально-святкових розваг та веселощів, свого часу звертав увагу Михайло Бахтін: "...все святе й високе переосмислюється... і всі ці переосмислення спрямовуються до безумовного та породжуючого початку... в напрямку вглиб". Тобто в цих образах, і особливо в образі "тещі у вивернутому кожусі", ймовірно, відбувається формальне оновлення загубленого впродовж історії первісного змісту кожуха як символу засновника роду — тотема (священної тварини, вбитої в ім'я оновлення роду). Теща символізувала тотем прародительку роду, одягнену в шкуру.

( Обрядовий персонаж "мати у вивернутому кожусі" проявляв й мисливську стадію роду та верховенство І ньому прародительки — володарки тваринно-лісового світу. В народних уявленнях жінка продовжувала замішатись охоронницею-володаркою домашнього вогнища та порогу — "кордону-входу" до іншого світу.

Тобто обряд зустрічі молодого тещею у вивернутому кожусі проливає світло на роль прародительки роду — п.і міфологічну традицію, яка віддзеркалює значення тотемного пращура в організації роду. Окрім демонстрації грації "надсили" тещі, а в її особі і всього роду молодої, кожух виступав символічним пророкуванням — побажанням плідності й достатку в найбільш кульмінаційних моментах ритуалу створення нової родини. Ця його символічно - благопобажальна функція яскраво проявлялась