З аналогічними символічно-пророчими та оберегово-благопобажальними функціями виступає кожух і в кульмінаційному моментіі будівельної обрядовості українців - зведенні сволока при будівництві нової хати. Саме кожухом обгортали сволок — одну з найважливіших конструктивних деталей хати. Його встановлення символізувало завершення першого етапу спорудження нової хати — штучно створеного внутрішнього простору, який людина виокремлювала з неосвоєної "дикої" навколишньої природи. Кожух у цьому випадку виконував роль своєрідної жертви як дару дикій природі, а в подальшому — дару майстру, щоб знешкодити його можливі лихі помисли. Адже, за народними уявленнями, при відсутності на сволоку кожуха майстер міг, вдаряючи по новому, "голому", сволоку, "зарубати на біду", "зарубати на лихо, нещастя" для господарів нової хати цей сволок, надати йому на довгий час негативної сили впливу на власників нового житла. Затвердженню цього обряду сприяло також загальновизнане народною традицією значення вовни як символу плодючості, багатства, добробуту.

Важливу статево-вікову символіку мав колір як самого вбрання, так і його декору (вишивки, аплікації, вибійки). При певних обрядових діях кольором підкреслювалась ритуальна значимість костюму персонажів. Крім того, колір міг бути регіональним маркером одягу.

Так, найбільш повноколірним був костюм молодої жінки, яка була спроможна продовжувати рід, народжувати дітей. Також яскравістю кольорів виділявся костюм дівчини "на виданні" яскрава вишита сорочка ,вишиванка, який демонстрував її готовність до шлюбу навпаки, для одягу жінок старшого віку, котрі вийшли з фертильного стану, були характерні значно стриманіші кольори аж до повної їх нівеляції. У цьому сенсі одяг людини похилого віку у символіці наближався до одягу дитини. Людина старшого віку, відмовляючись, іноді навіть підсвідомо, від яскравих кольорів, наближалася до переходу в інший світ. До речі, ця традиція залишилась і до наших днів. Про молоду жінку, яка вбирається у стримані, неяскраві кольори кажуть, що вона себе "заживо ховає". Звідси, очевидно, витікає символічне кольорове навантаження сучасного "офісного" костюму з його обов'язковою сіро-чорних щоб використання яскравих кольорів не відволікало від роботи, .і у випадкам , жіночим вбранням і акцентувало на сексуальності.

В регіональному аспекті за ознакою колористики українське традиційне вбрання умовно на монохромне, діахромне, поліхромне. Так прикладом монохромності може слугувати вбрання гуцулів. Прикарпаття, в колористичному рішенні якого домінують зближені контрастність та тепло холодність помаранчево жовтих кольорів. Вбрання мешканців правобережного Полісся виділяється діахромним контрастом поєднанням білих і червоних кольорів, західних подолян - домінуванням чорно-білих поєднань. На відміну від них компелекси вбрання населення Буковини, Лівобережного та Правобережного Середнього Подніпров'я, Полтавщини Слобожанщини вирізняються поліхромією, що проявляється в різнобарв'ї матеріалів (від парчі та оксамиту до шовку бісеру та срібла), які використовуються для їх пошиття.

Загальною рисою святкового, або, точніше, святково-ритуального українського традиційного вбрання, є червоний колір. Його вітальна символіка є універсальною. Червоний колір у вишитих сорочках та у стегновому одязі (плахти, запаски, спідниці тощо) є домінуючим на всіх теренах України. Виняток становлять елементи строїв Закарпаття та Лемківщини, де поряд з червоним кольором активно присутній синій.

Окрім кольору, важливу роль, особливо у регіональній самобутності українського вбрання відіграє його орнаментика. Найбільш давньою вважається орнаментика його тканих елементів: наміток, сорочок, опинок, поясів. Вона являє собою геометричні мотиви (прості смуги, квадрат, ромб), що, власне, продиктовано самою технологією ткання. Можна стверджувати, що ткацтво передувало вишивці. Вишивки, які базуються на лічильних техніках: занизування, низинка, настилування та інші, — імітують перебірне ткацтво, з якого, очевидно, вони й походять. Логічно, що більш давні орнаментальні мотиви — саме геометричні. Вони становлять основу всієї української одягової орнаментики і характерні для всіх без винятку регіонів України. Разом з тим геометрична орнаментика не вичерпує всього багатства вишитих елементів одягу. Поряд з геометричними мотивами побутують і рослинні. В часовому відліку вони є пізнішими, проте часто на одному виробі (приміром, на сорочці) спостерігаємо співіснування двох мотивів — геометричного та рослинного. Причому рослинний мотив, як новаційний, змінює геометричний у тих місцях, які мають більше візуально-декоративне навантаження (рукави, погрудки), тоді як геометричний орнамент залишається на підтичці (внизу сорочки). Станок сорочки, який шиють 3 купованого фабричного полотна, вишивають рослинними мотивами, а підтичка, яка залишається шитою з лляного домотканого полотна, зберігає давню геометричну орнаментику.

Домінування рослинної орнаментики спостерігається переважно у прикордонних західних районах України, що мали етнокультурні контакти з сусідніми народами (поляками, словаками), традиційна культура одягу яких характеризується саме рослинною орнаментикою. Найяскравішим прикладом рослинної орнаментики є вишивка Сокальщини та Яворівщини.

В центральній частині Лісостепу, Житомирському та Київському Поліссі, а також у Степовій Україні поява рослинної орнаментики завдячує вже не етнічним контактам, а впливу міської культури. Так, капіталістичне місто, окрім безлічі готових інтернаціональних візерунків, запропонувало народним майстриням крамне (фабричного виробництва) полотно та бавовняні нитки чорного й червоного кольорів, а також канву, яка використовувалась при вишиванні на матеріалі з нечітким переплетінням ниток основи й піткання, тобто з "нечіткими чисницями". Ці дешеві й доступні "дари" міста сприяли швидкому витісненню трудомістких своєрідних селянських орнаментів і заміні їх універсальним "хрестиком", сучасну монополію якого не витримує жодна з традиційних технік. Хрестиково-натуралістична (мотиви троянд, винограду тощо) і еклектична сільська вишивка цілком відмінна від історично-традиційної і орнаментом, і матеріалом, і кольоровим рішенням.

Євгенія Спаська писала про джерела цих хрестикових вишивок, що вони походять з "...дешевих гатунків мила "Брокар", "Рале", "Сфінкс" та широко розповсюджених премій родинам від модних журналів "Нива", "Родина", "Жнива", "Модний світ" та інш.

Безліч компіляторів, для яких псевдовізерунки були доходною статтею, починаючи приблизно з 1880-х рр., ввели в ужиток спочатку міського населення, а слідом за ним і сільських мас неймовірну кількість псевдоросійських, псевдоукраїнських, псевдомордовських тощо взірців, які набули тотального поширення. Орнамент якої-небудь троянди, центифолії, лілеї, винограду або незрозумілі монограми красуються однаково на сорочках і хустках росіян, білорусів, українців, зустрічаються у бурятів, в Середній Азії, на Кавказі. Малодосвідчені міські споживачі останніх десятиліть вважають їх "суто народними", а селянам вони видаються більш модними, ніж взірці з прабабівських та прадідівських сорочок.

Такі взірці нівелюють не тільки історико-етнографічну своєрідність народного вбрання, а й історико-культурну пам'ять народу. На жаль, ще й досі саме такі "хрестиково-трояндові" композиції сприймаються як національний український продукт.

Важливим декоративним елементом вбрання є шийні прикраси. Фотографії початку XX ст. вражають сучасного глядача неймовірною їх кількістю. Низки коралів, буриштину, перлів, дукачів, хрестів венеціанського намиста та намиста з дутого скла, ґерданів створювали складну композицію, яка органічно доповнювала святкове вбрання українців. Починаючи від шиї і звисаючи майже до пояса, прикраси створювали захисний бар’єр між зовнішнім світом і тілом людини.

Розмаїття природних зон своєрідність шляхів соціально економічного та соціально-культурного розвитку окремих земель України вплинули на формування певних регіональних комплексів традиційного українського вбрання, поліського, лісостепового, степового та карпатського. При спільності символіки окремих елементів одні у кожен і лісостепових регіонів має свої характерні риси які набувають статусу його регіональних символів. Таким регіональним символом є окремі елементи одягу, так і цілі комплексом вбрання.

Лісостеп охоплює сім регіонів: Волинський, Галицький, Опільський, Подільський, Середньо подніпровський, Полтавський і Слобожанський. Найбільш яскраво символіка кожного з регіонів представленна у жіночому вбранні.

Ансамбль з сорочки вишитої, вишиванки та плечового безрукавного і стегнового одягу створює художньо-емоційний образ кожного з цих регіонів через колористику, силует, поєднання різних текстильних виробів (як домотканих, так і фабричних). Для регіональних комплексів Лісостепу характерним є широкий спектр безрукавного плечового одягу (кабати, камізельки, безрукавки, шнурівки, кептарі, керсетки) в поєднанні з різноманітними варіантами стегнового одягу (літниками, димками, фартухами, опинками, горбатками, спідницями, плахтами, ша-рафанами). Волинське, галицьке і опільське вбрання розрізняється поєднанням широкої спідниці та приталеного безрукавного плечового одягу, тоді як для подільського, середньоподніпровського і полтавського вбрання більш характерним є стегновий одяг, який облягає стан, та безрукавний плечовий одяг, який здебільшого не фіксує лінію талії (позаду талія завищена). Слобожанський тип вбрання поєднує в собі ознаки двох попередніх варіантів.

При загальній подібності волинського, галицького та опільського комплексів кожен з них характеризується своїм поліхромним колоритом, різноманітною (від геометричних до рослинних мотивів) орнаментикою вишивок на сорочках та своєрідністю декоративного оздоблення плечового безрукавного вбрання. Вбрання Поділля є найбільш стриманим і архаїчним у порівнянні з іншими. Про це говорять і опинки (нецінний стегновий одяг, виконаний з домотканих тканин), і стриманий колорит сорочок (переважаючим є чорний колір з вкрапленням червоного), і домінування символічних орнаментальних мотивів (хрестів, ромбів, сварг) у поєднанні з технікою вишивки занизуванням, качалочками, гладдю.

Середньоподніпровський, Полтавський і