Ці паралелі не випадкові. У Третьому концерті трагічність об'єднує все в єдине ціле. Лінія розвитку в концерті низхідна, з темповим і драматургічним уповільненням до кінця.

Проблема життя і смерті відноситься до тих вічних проблем, яка не залишається осторонь у жодного великого художника. Для Шнітке - це не тільки трагедія відходу з життя, але і межа, переступаючи яку людина все бачить і оцінює по іншому. Ця тема у творчості Шнітке визначається, як - фізична смерть і духовне життя. Прихований сюжет, який присутній у його творах, можна охарактеризувати як “випробування ідеї: в якості головного “персонажу” вона проходить через ряд колізій, зазнає різних перетворень, пройшовши помилкові опори, шляхом неодноразового заперечення і самозаперечення, досягає підсумкового моменту, де відбувається, нарешті, отримання істини. …Цей узагальнений сюжет дає його творам яскраву і випуклу драматургію, яка розкривається чисто музичними засобами: герой і його вороже оточення в Третьому скрипковому концерті (солююча скрипка і духові інструменти, що тіснять її, майже поглинають.” [47, с.97]

Три частини циклу - це три етапи «драми»: I частина - зав'язка дії, II частина - дія і III частина фінал - епілог, розв'язка. Але при цьому III частина, в якій вже не відбувається ніяких «подій», в драматургічному відношенні є підсумковою і найбільш значною. І хоча вона триває приблизно стільки ж, скільки I частина, через відсутність контрастів, фінал здається протяжнішим: “це прощання, яке хочеться, щоб тривало вічно”[47, с.129.]. Савенко каже, що “взагалі здається , що ввесь концерт написаний заради фіналу, заради його коди.”[39, c.41]

Третій скрипковий концерт підводить підсумок трагічної, пов'язаної з жанром меморіалу лінії творчості Шнітке, що особливо активізувалася в 70 рр. Разом із створеними в тому ж, 1978 р. «Іn memoriam» і Віолончельною сонатою, він в основному завершує медитативний період, пов'язаний переважно з індивідуально-особовим початком, і веде далі до об'єктивніших тем (Друга симфонія).

“Посвящение Паганин” (“A Paganini”) для скрипки соло (1982) написане на прохання О. Криси. Шнітке вперше зіткнувся з творчістю Н.Паганіні. Жанр п’єси для скрипки соло був вибраний по зразку каприсів Паганіні, які були оригінально використані Шнітке у його творі.

Написання цієї п’єси співпало з періодом захоплення Шнітке ідеєю стильової плюралістики. У монументальній формі вона була втілена у Третій симфонії. “Посвящение Паганини” є твором, де реалізація плюралістики є основою задуму твору. У творі стилістичний діапазон сягає приблизно від Баха до Берга. Холопова бачить тут стилістику, як у нів’якому іншому творі Шнітке, яка є особливо пливуча. [47, с.189] Протягом п’яти тактів тут встигає прозвучати музика від Баха до Берга.

У п’єсі “Повсящение Паганіні” автор використовує уривки з 13 каприсів Паганіні для скрипки соло, де збирає їх у Каденції І. Це каприси №1, 4, 5, 6, 9, 10, 13, 14, 16, 17, 19, 23, 24. Деякі уривки каприсів синтаксично цільні і їх можна впізнати, але більшу частину не завжди можна впізнати. Є ще і простий ритм з каприса Е-dur, показаний у ритмічному малюнку, як восьма, дві шістнадцятих і восьма, який є присутній у багатоьх варіаціях каприсів Паганіні, діє і як цитата,і як уявна алюзія. Явний алюзійний матеріал є такий: “Фолія” Кореллі, варіації на “Фолію” Кореллі Рахманінова, Чакона d- moll Баха, каприси Паганіні № 1 і 3, Скрипковий концерт Берга. Ці алюзії Кореллі, Рахманінова, Баха важливі, оскільки п’єса Шнітке написана на зразок форми варіацій. Тема твору - це алюзія на “Фолію ” Кореллі. У наступних варіаціях тема з алюзією Кореллі розвивається на основі алюзій Чакони Баха. Алюзії каприсів Паганіні приєднуються ще пізніше. На фоні цих переходів яскраво виділяється коллаж у Каденції І. Коллаж зіставляється з 16 уривками каприсів Паганіні і алюзійні мотиви “Фолії” Шнітке – Кореллі.

У творчості Шнітке “Посвящение Паганіні” у деякій мірі є твором романтичним. Але це не романтизм з захопливою лірикою, солодкавою мелодією, а романтизм, який тяжіє до демонізму, драматичних зламів мелодичних ліній, всього того, що пов’язано з образом Паганіні. Також романтизм відчутний у варіаціях з алюзією чакони Баха, варіаціях на тему Кореллі, де використані тріолі у Шнітке асоціюються з фортепіанною фактурою романтичного ХІХ ст.

Віртуозна кульмінація нагадує диявольську музику Паганіні. Хроматичні інтервали інтонаційно загострюють музику в дусі експресіонізму ХХ ст. Саме у романтичну епоху багато застосовувались динамічні хвилі наростань і спадів звуку. У Шнітке на таких хвилях будується головна тема твору.

Риси романтизму відчутні і у звуковисотній системі завдяки послабленню центрального звуку. П’єса має центральний стійкий звук – d (тоніка “Фолії” Кореллі, Варіацій Рхманінова і Чакони Баха). До цого звука додається 11 хроматичних звуків і у кінці п’єси стійкий звук d стає нестійким, так як під нього підводяться нові нестійкі опори: спочатку субдомінанта g, а в кінці твору ввідний тон cis.[47, с.191]

У Четвертому концерті для скрипки з оркестром (присвячений першому виконавцеві Р. Кремеру), написаному в 1984 р., втілився тип медитативно-конфліктної драматургії,