Виконавський слух повинен тонко відчувати композиторські засоби і прийоми для нагнітання, або зменшення напруженості: звуковисотність, регістрові і темброві зміни, насиченість акордового викладу, розширення , або звуження діапазону. Відповідно до засобів у виконавстві важливе Нереальний світ А.Шнітке. Фільм Діани Суліван.значення мають відповідність динаміки до логічного розвитку мелодичної лінії.

Музику Шнітке не можна грати спокійно. Велике внутрішнє хвилювання у виконавця М. Лубоцького проявилось, як у експресивних наростаннях, так і у ледь чутних завмираннях.

У передачі Лубоцьким композиторського задуму, соната показана як поступове, надзвичайно болісне становлення творчої думки, що долає хаос розірваних вражень і великими вольовими зусиллями досягає високої гармонії і строгого порядку [44, с.53]

У сонаті надзвичайно важливу роль відіграють паузи. З цього приводу піаніст Василь Лобанов говорить: “В музике Шнитке никогда нет состояний, это всегда процес. Никогда нет остановок, хотя кажется, что там много остановок чисто по времени. Много пауз, иногда очень длинные, но это остановки звуковые, не остановки в мысли”. 1 Про значення пауз у музиці Шнітке також говорить і Г.Рождественский: “В музыке Альфреда Шнитке огромную роль играют паузы, звучащие паузи, тишина кажущиеся тишыной. Альфред подарил мне автограф которым счень дорожу и на котором изображено следующие: нотный стан, знак паузы, над знаком паузы фермата, что означает долгая, длинная, огромная пауза, а под етим динамическое обозначение три fff – кричащая тишына. Вот ето музыка Альфреда Шнитке”. Альфред Шнітке – портрет с друзьями. Фільм Олександра Мітта. Лубоцький вміє заставити слухати цю “кричащую тишину”, відчувши її внутрішній зміст і зв’язуючу роль. Для сонати притаманний особливий лаконізм музичної розповіді, наповненої “інформацією”, коли короткий штрих у скрипки веде за собою складні асоціації, приводить слухача у думці до завершеної картини. Це явище М.Тараканов називає “уривчастим остинато” і ототожнює його з деякими видами сучасної прози, де за стислими репліками діалогу ховається глибокий внутрішній підтекст

Композитор тут використовує повною мірою арсенал технічних прийоми інструментів, зокрема і скрипки. Ускладнюється музична мова, що характеризується відсутністю плавної мелодійної лінії, появою жорстких сухих співзвуч, атональним  характером музики, різними новими прийомами виконання.

Тут різка артикуляція кожного тону і плавне злиття у кластери, максимальна сила звуку і ледь чутні призвуки, потужні ударні маси і крайні точки регістрів. Композитор прагне досягти максимальних контрастів. Завдяки ідеальній злагодженості двох інструментів у кожній зміні музичного руху, Лубоцькому вдалось передати внутрішній зміст і емоційний заряд твору. Це відчувається у чергуванні різних тембрів, які складаються у музичну фразу. Тут є діалог інструментів, які по черзі виходять на передній план, або ховаються десь у глибину. Інтерпретатор повинен підпорядковуватись музиці , а не навпаки.

У виконанні Олександра Мельникова Соната №2 привертає увагу повнотою і співучістю тону, віртуозний блиск, сильний темперамент, художнє проникнення в музику, відчуття|почуття| стилю. Він глибоко відчуває російську стихію музики, її щирість. Його гра вирізняється легкістю, технічною свободою, красою|вродою| звучання і високою культурою виконання. Олександр показав себе глибоким художником|митцем| з|із| надзвичайно живим|жвавим| голосом скрипки. Емоційна|емоціональна| проникливість, натхненність, прекрасне|чудове| звучання, особлива імпровізаційна свобода.

Друга соната Альфреда Шнітке, не дивлячись на значні труднощі, з якими стикаються і виконавці, і слухачі, стала однією з самих репертуарних у ряді скрипкових сонат двадцятого століття. Саме інтерпретація є невід’ємним компонентом популяризації та подальшого існування музичного твору. Як зазначає мистецтвознавець З.Ядловська: “ Сприйняття, виконання, а також написання нового твору – все це різні іпостасі авторської (композиторської) роботи, яка не є прерогативою лише композиторів, а належить і до галузі музичної інтерпретації. ”[57, c.17] Трактування музики Шнітке, інтонаційне переосмислення попереднього виконавського досвіду Гідоном Кремером є особливим способом для її публічного розуміння. “Вторую скрипичную сонату я играл очень много і она производила шокирующее воздействие на аудиторию. Но это входило в мои планы – будоражить слушателя, не оставлять его дремлющим” – каже Гідон Кремер.[15, c.228]

Ця соната є і у репертуарі Даніеля Хоупа. Незважаючи на складну музичну мову, Хоуп розповідає у сонаті про дуже багато чого. З першого ж акорду відчуваєш, як сталі ідеали тут руйнуються в тривогах сучасного світу, спокій вже недосяжний, необхідні інші спроби створення нової гармонії і нової рівноваги. Світ гармонії і дисгармонії, мертва тиша, жорсткі ритмічні епізоди і темпова анархія - ось основні „будівельні“ елементи цієї дивовижної сонати. Але є ще один важливий план - взаємини особи і суспільства, самотній голос людини і могутній гул натовпу, розгубленість, жах, покірність індивідуума перед лицем вічних і нерозв'язних проблем людства.

У|біля,в| Сонаті № 3 є|наявний| схожість з|із| твором|добутком| Шостаковича, хоча вона вільніша формою і складніша своєю емоційністю|емоціональній|. Тут нема характерного|вдача| для Шнітке полістилізму|, замість цього перед нами серйозна, поглибленою зосередженістю музика. Яскравість та пристрасність манери гри Даніела Хоупа переконує в цьому.

Багато виконавських прийомів з'явилися в процесі творчого спілкування композитора і виконавця. Великий інтерес викликають  каденції,   написані  видатними скрипалями ХХ століття: Ф. Крейслером,  Й. Сигеті,  П. Коханьським, М. Ерденко, А. Ямпольським, Д. Ойстрахом. Новаторами нової скрипкової мови, зокрема у каденції, є Шостакович в Першому скрипковому концерті, і його послідовник Шнітке у Третьому і Четвертому концертах для скрипки з