Сюїта в старовинному стилі написана на прохання Марка Лубоцького. Це у порівнянні з іншими скрипковими творами Шнітке є легкий для сприйняття твір|вигадування| — зразок|взірець| його майстерності стилізатора — з'явився|появлялося| на основі кіномузики: в сюїту входять теми з|із| фільмів «Пригоди зубного лікаря|лікарки|» і «Спорт, спорт, спорт». Володимир Співаков перш за все у процесі виконання сюїти ставить перед собою завдання відтворити виконавську манеру часів бароко, не удаючись до автентизму|. Ще Стравінський, звертаючись|обертатися| до такої стилістики, відзначив там опору на танцювальний початок. [29] Таким виявився і підхід у|біля,в| Співакова: пружний, рухливий ритм пронизав всі п'ять частин|частки| сюїти, з|із| активним, швидким «Балетом», упевненою «Фугою», пластичною «Пантомімою». Виконання стилізації Співакова є блискучим, завдяки чому твір можна прийняти за справжню музику бароко. Слідом за версією для скрипки і фортепіано послідували інші — наприклад, для віоли| д'амур|, клавесина і ударних: у такому вигляді ця музика вже звучить не «переконливо, як цитата», але|та| як самостійний авторський твір|добуток|.

Четвертий скрипковий концерт у виконанні Гідона Кремера, прислухавшись розумієш змістовність музики, той магнетизм мелодичних ліній які пронизують музику Шнітке. Її зміст ніколи не розкривається з першого разу у вигляді готової інформації. Він іноді розкривається лиш у кінці пройденого шляху. Так побудований Четвертий концерт, а виконання Гідона Кремера є його підтвердження. Спочатку соліст сприймається тут блискучим героєм, але поступово все міняється, все бравурне, творче починає розвалюватись.

У Кремера є вміння увійти до творчого єднання з композитором, відчути і виявити основні інтонації твору, перейнятися духом і відтворити найтонші звукоідеї автора, розкрити те, що є не тільки у тексті, але й підтексті і стати співавтором виконуваної музики.

На початку першої і у кінці четвертої частини Шнітке використовує тему-монограму Г. Кремера – тема-мотто. Ця тема одноголосна і є ніби авторським голосом. Виконує її скрипка соло – це ніби втілення індивідуального начала. Сама по собі мелодія є простою. Кожну ноту соліст ніби вимовляє як слово, яке наділене особливим змістом. В цілому концерті її характер є найсвітліший, найпіднесеніший.

У виконанні скрипкових творів|добутків| сучасних композиторів зросла роль імпровізаційно-творчого початку. Раніше це виявлялося в концертних каденціях або  в епізодичних|. Зараз же з'явилися|появлялися| особливі способи для вирішення нового змісту|вмісту,утримання|, багато що в тексті не виписується, а пропонується на долю фантазії виконавця|виконувача|. Це і вільна імпровізація в рамках|у рамках| певного часу, і довільний вибір висоти звуку, і довільна кількість повторень окремого звуку, інтонації або групи нот. Багато що залежить від фантазії і відчуття|почуття| міри виконавця.|ви У Четвертому концерті, Шнітке вводить новий прийом - cadenza visuale. Це імпровізація у скрипки соло. Тут звуковий потенціал є вичерпаний і звук переходить у імпровізовані жести соліста. Цим Шнітке хоче підкреслити гостроту “зриву” двох протилежностей. В цьому випадку особливо важлива|поважна| роль виконавця|виконувача|, його музичний смак, відчуття|почуття| міри і відчуття|почуття| стилю. Цим прийомом Шнітке підкреслює, що межу перейдено і звук соліста переходить у імпровізовані жести – це є знаком повної “німоти”. В концерті є дві візуальні каденції, про виконання цих каденцій Олег Криса розповідає: “ Надо сказать, что я так был истрепан этими каденциями, что через некоторое время перестал играть Четвертый концерт. Они меня доводили до полного опустошения, и я потом стал бояться этого сочинения.” [4, c.54]Бетховен вводить слово у дев’яту симфонію, а Шнітке ввів авторську дію, щоб підсилити кульмінацію. Перша каденція – дуже конвульсійна, а в другій на думку Олега Криси відбувається очищення.

У третій частині концертна, за словами Кремера, є “дуже красива мелодія – Шнітке вважав, що це образ трупів з макіяжем. Тобто ця краса є фальшивою, вона у якісь другій, третій, четвертій степені. І якщо цю “красу” показували напряму, то це дратувало Шнітке, це означало що його не розуміють.” [4, c.56] Шнітке терпіти не міг, коли його музику асоціювали з “красивою”. Він умів писати красиву музику, але надавав їй іншого значення. Вона не напряму “красива”.

Фінал побудований на темі-мотто, звук у скрипки стає теплішим, душевнішим, трепетнішим. Це свідчить про те що тут встановлюються справжні високі, істинні критерії.

Інтерпретація Четвертого скрипкового концерту Гідоном Кремером дає можливість зробити висновок про високий рівень виконання у музиканта, гармонію між звуковим і його руховим, інструментальним втіленням зумовлюють темброву виправданість і довершеність виконання. У Кремера є переконлива довершеність інтерпретації, неприйнятність будь-якого традиціоналізму встановленого до виконуваної музики, у поєднанні із високою культурою звуку, музичним смаком і віртуозною майстерністю.

“Музикант-виконавець у момент натхнення, - каже Чернова - “ніби відкриває нам внутрішній слух, доводячи що людина – це не тільки єдність біологічного та соціокультурного, але й надчуттєвого котрому відкривається мелосфера чи феноменальна реальність музики”.[50]

У книжці “ Іронічний артист” Гідон Кремер розповідає про важливу істину: “Від зірок очікують аби вони грали спритно та голосно, записували швидко, виглядали привабливо і надто багато з них не покладає рук на благо свого подальшого процвітання, розчищаючи собі дорогу до ілюзійного