Отже, ґрунтовне вивчення особливостей виконавської інтерпретації скрипкових творів композитора у творчості сучасних віртуозів засвідчує, що у своїй виконавській діяльності вони. Музикою Шнітке, як і будь-якою іншою потрібно жити, знати її так ніби ти сам її написав. Катастрофа повинна бути страшною, лірика – пекуча. У його музиці пульсує духовна енергія, яка колись наповнювала його життя. Шнітке - це геній, що невпинно іде наперекір. Є щось неймовірне у тій гіпотетичній силі яка пронизує його музику. Ця сила відбилась у душах його близьких друзів ( Олег Каган, Гідон Кремер, Олег Криса, Марк Лубоцький) і продовжує жити ця сила у них.

Професійна діяльність музиканта – музика, і в цій діяльності важливі принципи ставлення до неї і роль особистості музиканта-виконавця у цій діяльності. Рівень мислення у виконавській діяльності повинен не дозволити музиканту перетворитись у систему технічних умінь, а відтворити вічні цінності людства.

Висновки

Ґрунтовний аналіз скрипкової творчості А.Шнітке, вивчення його манери письма, а також дослідження виконавської творчості провідних віртуозів інтерпретаторів скрипкових творів композитора дозволили зробити ряд узагальнень та висновків.

Основні стильові засади формуються у Шнітке ще у ранній період в Першому скрипковому концерті, який відповідає стилю композитора завдяки новій музичній інтонації. Через ввесь твір проходить лейтмотив концерту h-c-fis. Велика септима і тритон - ці напружені, гострі дисонанси є життєвим згустком в музиці Шнітке. В експериментальний період Шнітке розвиває свою музичну мову, використовує у своїй музиці додекафонно-серійну і серіальну системи. Застосування цих технік вплинули на становлення його індивідуального стилю. У першій скрипковій сонаті є багато знахідок у темброінтонації скрипки: аскетичне нон вібрато, тиха кульмінація на флажолетах. Кінець 60-х знаменувався переходом до нової стилістики, яку він сам визначив як полістилістика. Шнітке обгрунтував її теоретично де виділяє два прийоми і дає їм назву “принцип цитування” і “принцип алюзії”. Головними стильовими якостями творчості Шнітке стали: симфонічна масштабність концепції яка втілюється в яскравій драматургії; напружене інтонування музичного матеріалу; спрямованість до етичності, духовності й до демократичної широти (разом з необмеженістю жанрово-стильових елементів). У музичній стилістиці Шнітке, збагачується інтонаційний матеріал (замість legato – тремтяча трель). У процесі творчості поступово первинними елементами ставали не звук і ритм, а стильові архетипи, символи різних культур.

В музиці Шнітке іде розповідь про людину і всесвіт, духовне та бездуховне, про боротьбу добра і зла. Між музикою Шнітке і Шостаковича можна провести паралель – це світ гротеску, іронії і пародії. Ідея безкінечного кола буття, незамкнутого кола, приреченого на вічний рух присутня у всіх важливих творах композитора. Як правило твори Шнітке завершуються багатокрапкою. “Герой” його інструментальних концертів в кінці шляху повертається до чогось головного, початкового, переосмислюючи його. В цьому жанрі зіткнення конфліктних сфер є найбільш сильним. У деяких інструментальних концертах, ті випробування які проходить головний герой не проходять дарма: атмосфера у коді проясняється, відкривається безкінечний простір (Третій скрипковий концерт, Concertо grosso №2). Вся музика Шнітке має глибокий підтекст, жоден звук не є випадковим. Шнітке один із небагатьох композиторів, якому вдалось зробити матеріалом свого мистецтва конденсат людського досвіду. В цьому і є суть його музики.

Творчу діяльність А. Шнітке у жанрах скрипкової музики умовно можна поділити на кілька важливих етапів:

Перший період з 1957 – 1962р. – ранній, недодекафонний етап. Ці роки демонструють пошуки Шнітке власної манери письма, набуття необхідних навиків|навичок|. Завдяки раннім інструментальним творам|вигадуванням| стали очевиднішими ті технічні комплекси, які кристалізувалися ще в ранній період, потім позначилися|значили| у вигляді стійких параметрів індивідуальної мови|язика| Шнітке. У ранній період відбувається становлення жанру інструментального концерту, що викристалізувало наскрізну лінію його стилю – діалогічну драматургію. У першому скрипковому концерті вже закладаються основи інструментальної драматургії, притаманні саме Шнітке. Це спостерігається у контрасті тембрових партій у солюючої скрипки і оркестру.

Другий період 1963 – 1965р. Ці роки – знаменують інтерес композитора|мастер-штампу| до нової техніки композиції – додекафонії і алеаторики. В цей період Шнітке написав Першу скрипкову сонату.

До середини 60-х років А.Шнітке сформував свій власний стиль. Різноспрямовані пошуки Шнітке у різних видах техніки були пов'язані з |незадо потребою знайти щось нове. Воно повинно містити|утримувати| елементи різної техніки і різних стилів, які б пластично об'єднувалися.

До полістилістики | композитор приходить, як до закономірного результату пошуку в мистецтві вищого синтезу. Володіння методом полістилістики сприяло органічності його роботи в кіно і театрі. Саме там він міг писати музику різної стильової орієнтації: від пісень “вуличного” плану до філософських полотен. Об'єднання в одне ціле різних стилів привело Шнітке до ідеї теоретичного осмислення полістилістики|. Це дало можливість розширення кола |кола| виразових засобів|коштів|, можливість|спроможність| інтеграції “низького” і “високого” стилю, “банального” і “вишуканого”, – тобто|цебто| ширший музичний світ|світ| і загальна|спільна| демократизація стилю.

Звичайно, в європейській музиці елементи полістилістики| існували давно – у варіаціях або фантазіях на запозичені теми, в пародіях і парафразах, починаючи|розпочинати,зачинати| з|із| мистецтва Середньовіччя і Відродження. Творчі досліди Шнітке