Розділ 1. Стильові та жанрові особливості творчості Шнітке.

Шнітке – один з найвизначніших композиторів так званого другого покоління. Для багатьох слухачів – це сповідь людини Нового часу, який ввібрав у себе кілька століть – від картезіанського раціоналізму 18 століття і німецької класичної філософії, до ірраціональної символіки 20 століття. Творчості Шнітке притаманна гостра увага проблемам сучасності, доля людини, культури людства. У своїй музиці композитор втілює образи боротьби з невідступним злом яке панує на землі, людською зрадою, а також закликає до добра, закладеного в кожній людській особистості. Музика Шнітке, з усіма її стилістичними відмінностями, стає втіленням єдиного плину часу, не розділеного на «вчора» і «сьогодні». «Не я пишу музику, я тільки вловлюю те, що мені чується… мною пишуть» - так сам Альфред Шнітке пояснював джерела живлення власної творчості.

Психологічний реалізм, який був присутній в творчості Мусоргського, Чайковського, в музичній класиці радянського періоду, притаманний творам Д. Шостаковича, склав основу творчого методу Альфреда Шнітке – композитора наступного покоління. В кінці 50-х – початку 60-х років період становлення Шнітке, якого відрізняла особлива реакція на людську біль. Заслуги «шестидесятників» 20 століття – в музиці, поезії, літературі, кіно,театрі, живописі, скульптурі – зараз цілком очевидні: це цілий пласт, світової культури, за масштабами не зрівняний ні з одною із західноєвропейських, або американських шкіл цього ж часу, а ні з іншими поколіннями. Можна стверджувати, що Альфред Шнітке був обмеженим «шестидесятником», який був у самому центрі творчого руху. В шістдесяті роки відбулося становлення його музичного стилю, який не сплутаєш ні з чиїм іншим. У Шнітке виробився особливий музичний метод, “полістилістика”. В цей період визначився його шлях: написано ним серйозні інструментальні твори, які продовжують лінію видатних симфоністів – Малера і Шостаковича. Порив Шнітке в шістдесяті роки до полістилістики виявився невідривний також і від кінокомпозиторської діяльності, яка була другим важливим напрямком творчих пошуків композитора. В ці ж роки він займався освоєнням електронної музики.

В шістдесяті роки масштаб композиторської особистості Шнітке вже чітко окреслився. В цей період в його творах ще була присутня політична ідея, можливість поєднання мистецтва з прогресивною політикою. Та тим не менше ораторія «Нагасакі» будучи в якомусь сенсі політично прогресивною , мала в собі поворот до песимізму.

Від усіх радянських художників того часу вимагали обов’язкового оптимізму концепції. У Шнітке у цьому плані виявився протест проти офіційної ідеології. Останніми спробами «лукавства» стали опера «Одинадцята заповідь» і симфонічна «Поема про космос». Говорячи про компроміси, на які пішов митець за ради постановки поеми, він зокрема зазнає: «Возникавшие уступки привели к вполне заслуженному мною нака-занию, так как все это исполнено, конечно, не было... В целом, этот коротенький "роман" с Союзом композиторов длился примерно года два, а скорее всего, год с небольшим. Это объясняется тем, что заказанная симфоническая "Поэма о космосе" не удовлетворила заказчика, а я попал в "черный список" и на съезде композиторов был назван в нем» [46, с.65]. Ці два твори – оперу і поему Шнітке викреслив з основного списку своїх робіт.

Протягом 1963-1964 рр. і частково в 1965р. Шнітке пробував у своїй музиці додекафонно-серійну і серіальну системи. Цей експериментальний період у творчості композитора був дуже важливий для становлення його власного індивідуального стилю. Весь великий досвід нової музики, який він взяв за цей короткий час, допоміг йому сформувати яскраво індивідуальний стиль. Головний композиційний принцип Шнітке техніка яка звучить контролююча слухом. Він хотів досягти інтонаційно – фактурної насиченості музичної тканини без сухого пуантилізму. Важливою рисою Шнітке також стала і відкритість його композиційної системи в тональність, уникання чистого «атоналізму».

В цей експериментальний період ним було написано такі твори: прелюдія і фуга для фортепіано, Перша соната для скрипки і фортепіано, Музика для камерного оркестру, Музика для фортепіано і камерного оркестру. До цього стилю також відносять Імпровізація і фуга для фортепіано і варіації на один акорд. Всі ці твори композитор не відносить до тих, які у достатній мірі представляють його стиль. Та у кожному творі втілений індивідуальний варіант синтезу додекафонії з недодекафонними елементами. В результаті чого в додекафонну композицію внесено непритаманні їй на Заході інтонаційні зерна: звучання дзвону, джазу, російський народний танець «Бариня». Принцип «серіалізму» - це коли на основі одного ряду цифр пишеться гармонія, мелодія, підбирається ритміка, динамічні відтінки, артикуляційні способи виконання і т. д. Серіальні твори пишуться автоматично за заданими параметрами, особливості твору визначаються заздалегідь. Найбільш строго було обчислені два твори: «Музика для камерного оркестру» і «Музика для фортепіано і камерного оркестру». В «Музиці для камерного оркестру» було використано одне із обчислень П’єза Буллеза в його «Структурах». «Саме поступовим, але активним рухом від штучного замкнутого до природно – неосяжного характеризувалась еволюція музичної мови Шнітке потягом 60 рр.». [46, с.80]

Співставивши раціональні схеми, які народжені людським розумом , Альфред Шнітке прийшов до висновку, що у всяких композиторських розрахунках виникають помилки. Шнітке тут протестує проти неприродного схематизму.«У всіх цих випадках, - каже композитор, - ми робимо спробу формалізувати якісь життєві динамічні процеси, забуваючи про те, що сама така спроба від початку нездійсненна, як, скажімо, спроба захопити довколишній світ за допомогою науки і магії ” . Він також висловлює переконання, що “бажання виразити життєві