В шістдесяті роки паралельно з творами авангардного стилю Шнітке почав багато працювати в кіно. Тут він зіткнувся з написанням польок, мазурок, вальсів, фокстротів, маршів і поряд з цим – вираховував додекафонний порядок в серйозній музиці. За словами композитора, він «почав відчувати в собі деяку шизофренію». Думаючи, яким шляхом в єдиному творі реалізувати всю цю музику він прийшов до їх синтезу в полістилістиці. З живим художнім прикладом стилістичного калейдоскопу композитор зіткнувся в мультфільмі «Стеклянная гармоніка». Режисер придумав ідею «переливів» картин відомих художників із стилю в стиль, від ренесансного до самих сучасних. Шнітке написав до нього музику. Задум режисера став поштовхом, і навів на думку, що в музиці поєднання різностильових елементів цілком можливе і може спричинити сильний ефект.

Полістилістика як метод композиції, за Альфредом Шнітке, ґрунтується на таких принципах: принцип цитування, техніка адаптації, та принцип алюзії. До цього також можна віднести формотворчий принцип «гри», який не є технікою прийому, а необхідною рушійною силою побудови композиції. Принцип цитування починається від цитування мікроелементів чужого стилю,який належить іншій епосі, або національній традиції (мелодичні інтонації,гармонічні послідовності, кадансові формули),і закінчуючи точними, або переробленими цитатами, або псевдо цитатами. Цей принцип використовували: Шостакович, Берг, Пярт, Пендерецький, Штокгаузен. Техніка адаптації – переказ чужого нотного тексту власною музичною мовою (спостерігається в сучасній літературі, використанням античних сюжетів), або вільний розвиток чужого матеріалу в своїй манері. Сюди також відноситься цитування чужого стилю: форми, ритміки, фактури музики 17-18 століття і більш ранніх періодів неокласиків (Стравінський, Шостакович, Орф, Пендерецький), або прийомів хорової поліфонії 14 – 16 століття в серійній і пост серійній музиці. Часто взаємозв’язок елементів індивідуального і чужого стилю може бути настільки органічний, що переходить межу, відділяючу цитату від алюзії. Принцип алюзії виявляється в незначних натяках на межі цитати, але не переступаючи її. Алюзія характерна для неокласицизму як 20 років, так і для сучасного.[15, с.125-126]

На думку композитора полістилістика в прихованому виді існувала завжди в будь якій музиці, інакше стилістично стерильна музика дула б мертвою. Необмеженість музичних стилів дає можливість широко мислити в музиці. Цю широту не міг дати жоден окремий стиль – ні авангардний, ні неокласичний,ні субкультура – фольклорна, джазова, авторська пісня і т.п. Полісилістика ж дозволила утримати і зберегти в сучасній творчості одночасно будь які історичні і соціальні стилі. Особливо важлива була інтеграція «високого» і «низького», «вишуканого», «банального». До 90 років питання про художню повноцінність полістилістики залишалося суперечливим. Б. Майзель, наприклад, стверджував, що “з допомогою цього терміну, в черговий раз намагаються оцінити як повноцінне явище ( при чому, не маючи на це доказів !) музику різностильову, пістряву за матеріалами і прийомами і в результаті безлику” [25,с.18]. Дальше автор ототожнює полістилістику з еклектикою і пдкреслено негативно оцінює даний композиторський принцип. З недовірою до полістилістики, можна зустрітися в роботах Л.Раабена [35,с.213], О. Леонтєвої і Д. Житомирського [24, с.60 ], не відкидаючи явища в цілому. Ю. Корева називає полістилістику “ложным солнцем”,яке як принцип і система мислення, на його погляд, не переконливі. Обгрунтовуючи свою точку зору , він відмовляє полістилістиці в передачі філософських ідей, дорікає їй прикладним походженням, яке однозначно пов’язане з театральною сферою і кіномузикою [21, с. 44].

Таке негативне відношення до полістилістики має багато причин. Головною з них є інерція слухацького сприйняття, що заважає розійтися з традиційними уявленнями про “чистоту” стилю, його індивідуальності . Найбільш близько до вирішення цієї проблеми підходять два автори: М. Арановський та В. Кармінський. З цьго приводу М. Араноаський зазначає, що полістилістика є “особлива творча концепція стилю ”, в основі якої – “принцип вільного володіння чужого стилю як елементами з встановленою виразністю ”[5, с. 157 – 159]; На думку В. Кармінського, полістилістика “являє собою нову логіку стилю, логіку, основану на комбінаціях різних стильових елементів всередині індивідуального стилю будь – якого автора ” [10, с. 7]. Закономірність стилю Шнітке, полягає у великій внутрішній конфліктності його творів. Всякий конфлікт допускає наявність боротьби протилежних сил. Протилежні сили слід вважати тенденцію до централізації, уніфікації (об’єднання різноманітних стилістик, їх зближення з інтонаційною, або якою – небуть іншою мовною основою) будь якого роду , з одної сторони, і протилежно направлену їй тенденцію до децентралізації, плюралізму – з іншої. Обидві перемінно домінують. Взаємодія цих факторів зберігає індивідуальність кожного твору, допомагають сформувати загальний тип задуму. Цей задум пов'язаний з одним із варіантів романтичного конфлікту, в основі якого неможливість наближення до істини в умовах руху по колу, коли бажаний ідеал виявляється недосяжним, тому що він поза замкнутого кола буття. Іноді коло вдається розірвати, вирватись з нього і почати все з початку…Та це тільки ілюзія - на слідуючому витку він знову зімкнеться, руйнуючи все живе, невблаганно віддаляючи від мети. Та все ж образ істини, віри і надії світить з далека. Його неможливо знищити, він вічний, в своїй одинокій красоті…[5,с.84] До такого висновку