У Стародавньому Єгипті обожнювали рослини й тварини: богиня Хатор – смоква, бог Нефертум – квітка лотосу, бог Гора – сокіл, бог Тот – ібіс тощо. Боги з людськими тілами і з фантастичними головами з’явилися в Єгипті значно пізніше. У стародавніх греків навпаки богів зображували за образом та подобою до людей. Зевс – мудрий старець, Афіна – грецька жінка, Аполлон – вродливий молодий юнак тощо, бо вони уявляли собі загробний світ як земний, їхні боги були подібні людині з людськими думками, діями і навіть недоліками.

Для греків прекрасним стало земне життя, а не загробний світ. Вивчаючи природу, спостерігаючи красу оголеного тіла людини, вони знаходили в ньому так багато чарівності й гармонії, що не випадково їх боги – це прекрасні жінки та чоловіки. Використовуючи традицію побудови тіла людини за канонами, грецькі художники висунули нову проблему в мистецтві й вдало втілили її в своїх працях. 432 року до н.е. в Сикіоні скульптор Поліклет написав твір про пропорційні співвідношення тіла людини і вперше в історії образотворчого мистецтва розробив і вирішив проблему контрапосту (contraposto), тобто внутрішньої рухливості фігури, що стоїть з опорою на одну ногу. Завдяки рішенню цієї проблеми зображення людини стало реальним, а головне, воно позбавилося тієї скутості та скаменілості, характерних для канонічних зображень Єгипту та періоду архаїки Греції. Для доказу своїх теоретичних положень Поліклет створив статую Дорифора – Носія спису, яка стала взірцем для багатьох поколінь скульпторів та художників.

Про методи навчання художників Стародавньої Греції відомо лише з теоретичних праць пізнішої епохи – з творів Плінія, Павзанія, Вітрувія та інших; на підставі вивчення творів мистецтва, що залишилися, вазових розписів, а також за копіями з античних творів (помпіянських розписів) тощо. З історичних джерел відомо ім’я видатного рисувальника Полігнота. В Афінах йому були подаровані права громадянства, і він став у голові гуртка художників, створивши художню школу. Пліній свідчить, що “...Полігнот Тасоський, який відображував жінок в одязі, що просвічується, прикрив їх голови пістрявими очіпками і перший привніс у живопис дуже багато нового, якщо розпочав відкривати вуста, показувати зуби і замість колишнього нерухомого виразу обличчя створювати різноманіття...” ?6:46?.

Справжня революція в галузі рисунка й методах навчання приписується Аполлодору (біля V століття до н.е.), якого Пліній відносить до світоча мистецтва Аполлодор Афінський вважається першим скіографом, тобто тінепісцем, а разом з цим першим станковим живописцем, який ввів до техніки живопису змішування фарб між собою та їх градації за законами світлотіні. Крім того, він першим розпочав моделювати об’єм форми в рисунку за допомогою тону. До Аполлодора художники Греції зображували форму предметів тільки лініями тому, що вони не уявляли собі, як можна інакше відобразити на площині форму предметів. Це були принципово нові положення не тільки в практиці образотворчого мистецтва, але й у методиці його викладання. Передача форми, об’єму на площині потребувала власної теорії, своєї методики, особливих прийомів роботи.

Зевксис Ефеський (420–380 рр. до н.е.) був родом з Гераклеї, навчався в Аполлодора Афінського, а потім відкрив власну школу в Ефесі. Він вніс багато вдосконалень в методику побудови зображення форми предметів засобами світлотіні. Л.–Б. Альберті писав про нього: “...кажуть, що Зевксис, найстародавніший та найвідоміший живописець, вважався начебто головою всіх інших у пізнанні властивостей світла і тіней, і що подібна слава була уділом небагатьох...” ?2:53?.

Таким чином, грецькі художники вдавалися до реалістичного зображення, вони намагалися зображувати оточуючий світ якомога точніше, доходячи іноді до ілюзорності, що відбивалося в методиці навчання. Натура була джерелом знань, а звідси в основу методу викладання було покладено рисування з натури.

До IV століття до н.е. в Греції існувало вже декілька уславлених шкіл рисунка: сикіонська, ефеська, фіванська. Фіванська школа, засновником якої був Аристид, або Никомах, велику увагу надавала світлотіньовим ефектам, передачі життєвих почуттів та ілюзії. Ефеська школа, фундатором якої вважається Ефандор з Коринфу, а за іншими джерелами – Зевксис ґрунтувалася на почуттєвому сприйнятті природі та зовнішньої краси. Ця школа намагалася зображувати світ до ілюзорності, але була не бездоганна в рисунку. Сикіонська школа, започаткована Евпомпом, базувалася на наукових даних природознавства й суворо дотримувалася законів природи. У цій школі вимагалася величезна точність і суворість рисунка. Евпомп (400–375 рр. до н.е.) – чудовий живописець та педагог – вперше звернув увагу на наукову основу образотворчого мистецтва, поклавши рисунок в основу своєї школи. Його метод викладання полягав у тому, що він закликав своїх учнів вивчати природу, її закономірності на основі науки, головним чином математики. Учень Евпомпа, не менш відомий Памфіл був великий знавець математики й багато працював у галузі геометрії, тому що ця наука допомагає розвиткові просторового мислення й спрощує процес побудови зображення в площині. На дверях сикіонської школи рисунка, як стверджує Пліній, було накреслено: “...Вхід сюди заборонено людям, які не знаються в геометрії!..” Курс навчання у Памфіла тривав 12 років, і за навчання отримувалася велика платня – один талант (26, 156 кг золота). Найбільш видатною особистістю сикіонської школи був Апеллес (356–308 рр. до н.е.),