який початкову художню освіту здобув в ефеській школі, але потім перейшов до сикіонської, де незабаром перевершив свого вчителя Памфіла. Про педагогічну діяльність Апеллеса відомо те, що він розпочинав навчання з технологічних та технічних процесів. Учні навчалися терти фарби, знайомилися з технікою живописних робіт, але головною навчальною дисципліною був рисунок, яким займалися щоденно – за правилом Апеллеса – жодного дня без лінії!
До IV століття до н.е. грецьке мистецтво досягло великого ступеню розвитку, про що свідчить уміння художників передавати на площині не тільки об’єм (тримірність) предметів, але й явище перспективи. Більш того, вони розпочали розробляти теорію перспективи стосовно до задач образотворчого та театрального мистецтва. Так, живописець Агафарх, син Ендема з Самосу, написав твір з перспективи для театральних художників-декораторів, до чого його підштовхнув Есхіл, якому Агафарх допомагав оформляти сцени для вистав. Але ж слід зауважити, що теорія перспективи греків була не такою, до якої звикли ми після Ф. Брунеллескі, то було дещо інше. Думається, що у греків існувала особлива теорія перспективи –– “стереоперспектива”, яка дозволяла створювати ілюзію справжнього простору і об’єму; відомо також, що задля передачі реального простору і об’єму, не обов’язково витримувалася єдина точка сходу і лінія горизонту.
Навчаючись рисунку з натури, грецькі художники вивчали й анатомію. Про це наочно свідчать копії античних скульптур та історичні джерела. У творах грецьких скульпторів з виключною анатомічною точністю відтворено фігури людей, тварин так, що навіть сучасні експерти не спроможні розшукати навіть дрібнішу неточність. Треба підкреслити, що грецькі художники дуже серйозно ставилися до справи викладання рисунка, вони закликали учнів вивчати мистецтво на ґрунті наукових даних, надаючи перевагу точним знанням.
Стосовно техніки рисунка слід нагадати, що рисували в Стародавній Греції головним чином на дерев’яних дощечках та інколи на папірусі. Букові дошки ґрунтувалися шаром воску, який іноді підфарбовувався для рисування стилусами (загостреними металевими або кістяними ціпками). Для рисування фарбою букова дощечка ґрунтувалася спеціальним левкасом білого кольору – улюблений метод афінської школи. Такі дошки використовувались головним чином для учнівських робіт, нарисів і попередніх ескізів. Потім, коли рисунок був належним чином перевірений, художник його переносив на папірус або безпосередньо на стінку для фрески або на керамічну вазу.
В якості рисувальних матеріалів грецькі художники використовували стилус, вугіль, грифель, пензель та земляні фарби.
Сучасному читачеві треба зважати на те, що художні школи Стародавньої Греції – це приватні майстерні-студії, а не навчальний заклад у сучасному розумінні. Учні цих шкіл, це не студенти, а скоріше, підмайстри й помічники своїх вчителів. Але, підсумовуючи вище згадане, варто зупинитися на висновках:
–
образотворче мистецтво античного світу в порівнянні з єгипетським збагатилося новими принципами та методами зображення, а разом з тим з новими методами навчання;
–
давньогрецькі художники вперше в історії навчального рисунка ввели в ужиток світлотінь й надали взірці перспективної побудови зображення на площині;
–
грецькі художники-педагоги встановили метод навчання рисунка, в основі якого було рисування з натури;
–
вперше у греків рисунок стає загальнонавчальною дисципліною з підготовки художників різних напрямів;
–
вперше у греків в задачу навчання рисунка ввійшло усвідомлення необхідності пізнання закономірностей природи;
–
грецькі художники заснували метод наукового розуміння мистецтва, закликали своїх учнів безпосередньо вивчати природу, спостерігати її красу;
–
грецькі художники виявили пропорційні співрозмірності природи та її частин, досконалим взірцем якої є тіло людини;
–
створили головну тезу, що людина – міра всіх речей;
–
епоха античної Греції була найблискучішою епохою в історії розвитку образотворчого мистецтва стародавнього світу.
Стародавній Рим. Історія Римської імперії, здавалося б, надавала всі історичні шанси щодо подальшого розвитку методів навчання образотворчого мистецтва. Римляни дуже поважали та цінували образотворче мистецтво взагалі, а особливо мистецтво стародавніх греків. Заможні римські патриції збирали багатющі колекції картин, скульптур, а імператори будували суспільні пінакотеки (картинні галереї). Широкого розповсюдження набуло портретне мистецтво. Образи людей тієї епохи залишилися до наших часів без усіляких прикрас з надзвичайною життєвою правдою у вигляді скульптурних портретів Вітеллія, юного Августа, Юлія Цезаря й багатьох інших. Як свідчать збережені твори мистецтв Помпеї та повідомлення істориків, художники Римської імперії в основному копіювали твори видатних майстрів Греції. Взагалі багато істориків вважають мистецтво Риму вторинним та стверджують, що римляни не внесли нічого нового в мистецтво, у тому числі в методику викладання; римляни лише користувалися досягненнями грецьких художників. Більш того, багато цінних положень рисунка вони втратили, не зумівши їх навіть зберегти. Але це не зовсім так. Саме завдяки Риму нащадкам залишилась величезна культурна та мистецька спадщина Стародавньої Греції, а багато історичних свідоцтв дісталися нам саме з римських джерел.
Постановка викладання у римлян й характер підготовки художників були іншими, ніж у грецьких школах. В епоху Римської імперії художника-викладача більше цікавив ремісничо-технічний бік справи, він намагався якомога скоріше підготувати художника-ремісника. Римське суспільство вимагало велику кількість майстрів для оформлення своїх житлових приміщень, палаців, громадських споруд, а від того затримувати строки навчання було недоцільно. Звідси цілком природно, що при навчанні рисунка перевершувало копіювання, механічне повторювання прийомів роботи, що в свою чергу вимушувало римських художників-педагогів усе більше і більше відходити від тих методів навчання, що були розроблені видатними художниками Греції.
Що ж стосується техніки рисунка, то слід нагадати, що римляни вперше розпочали використовувати як рисувальний матеріал сангіну (лат.