й транспортувати велику кількість води, молока, напоїв, інших рідин. У цьому зберігали запаси збіжжя, борошна, сушні, меду, жирів тощо. Поява керамічного посуду сприяла тому, що значно збагатився раціон харчування людини: до сирих продуктів і напівзапеченого м'яса з багаття додалися каші, юшки, тобто м'яка, рідка, гаряча, варена їжа. Такий посуд захищав продукти від гризунів, мурах, у ньому вони не гак швидко випаровувались і псувались. Це був наче первісний термос, у якому гаряча страва довго не холоне, а холодна не нагрівається. З керамічних посудин почалася народна фармакопея: у них робили відвари, настоянки. Вони були першими мірами об'єму [1, с. 53].
Найвагомішим технологічним осягом гончарів за неоліту було створення глиняної дозуванням домішок і води, замісом робочої маси.
Наступним був етап освоєння пластичних можливостей глини, інакше кажучи — вироблялися навички виготовлення кераміки. За неоліту відкрилися різні способи обробки глини — розминання, розкачування, розривання, биття, витягування, видавлювання, ліплення. Головними «інструментами» у цих процесах були руки й пальці людини. За допомогою «дарів природи» — камінчиків, дерев'яних паличок, трісочок, кісток тварин, а також саморобних ножів, лощил і штампів первісні гончарі загладжували стінки посудини, декорували їх.
Поступово набували досвіду сушити глиняні вироби. На позір, це просто, але й тут потрібні певні знання. Основна умова сушіння кераміки — діяти поволі, бо якщо випаровування вологи швидке, виникає ефект надмірної напруги і посуд тріскається. Важливо також рівномірно обвітрювати всі частини виробу, запобігати протягам і високим температурам. З часом про все це довідались перші гончарі.
І нарешті — випалювання, найскладніша й найвідповідальніша технологічна операція, завдяки якій глина стає керамікою. За якістю випалених виробів роблять висновки про якість приготування глиняної маси (неочищена глина, неоднорідно замішана, з повітряними бульбашками маса у вогні дасть брак). Високоякісно випалені старожитні речі показують, що тогочасні майстри були обізнані і з тим, як виготовляти різні розміром і товщиною вироби (надто товсті, з неоднаковою товщиною черепка в різних місцях при високих температурах також псуються). Випалені вироби демонструють і правильний вибір палива та режиму випалювання.
За неоліту знали випалювання у відкритому вогнищі — в багатті або ямі. Глиняні вироби закидали соломою, очеретом, хмизом або дровами і підпалювали. Це було ще неповне, слабке, нерівне випалювання, до t° 450°-750°С, залежно від виду палива. На зміну випалюванню у відкритому вогнищі прийшло пічне — у домашніх печах. [7, с. 67]
Приблизно в V тисячолітті до н.е. в Єгипті, Месопотамії, Середній Азії почали застосовувати перші горна — примітивні будови з глини, гною або цегли-сирцю, зведені над купою глиняних виробів. У горні досягають більшої температури й регулюють тягу, що сприяє рівномірності випалювання. Горно еволюціонувало в напрямі збільшення обсягу камери, організації руху полум'я задля забезпечення якнайбільшої чистоти його й віддачі тепла, керованого режиму випалювання. Однокамерні горна змінилися двокамерними, у яких одна камера правила за топку, а друга — за місце випалювання. На теренах України двокамерні горна знали вже гончарі трипільської і черняхівської культур.
Рання стадія випалювання — обкурювання — відбувається, коли отвір горна трохи відкритий. [5, с. 45] Тоді випаровуються рештки вологи. Далі, при середньому вогні, згоряють органічні речовини. На третій стадії випалювання черепок загартовується до кам'яного стану. Отже, перші знання і навички в теплотехніці люди здобули саме з практики гончарства. Щобільше, винайдення гончарського горна згодом покликало до життя металургію і склоробство.
Гончарі, горшколіпи, горшечники, керамельники, скудельники, зодарі. Це все люди однієї професії. Так називали в різні часи наших пращурів, які творили з глини справжні дивовижі. Але розмову почнімо з доби, коли ще й не існувало всіх цих назв, а була тільки важка, але дуже потрібна людям праця.
Шість тисяч років тому на величезних просторах від Карпат до Дніпра, в долинах річок і на схилах плато жили хліборобські племена. Чоловіки обробляли землю, вирощували на ній пшеницю, просо, ячмінь, горох, льон, почасти займалися скотарством і рибальством. Жінки підтримували домашнє вогнище, пряли льон, ткали з рослинних волокон і вовни тканини, шили одяг і взуття, а також... гончарювали. У домашніх клопотах саме вони, жінки, завважили властивість глини набувати будь-якої форми та зберігати її і почали користатись цим. Вимащували глиною долівку, зашпаровували плетені житла й посуд. А пізніше почали виготовляти посуд усуціль з глини.
Гостродонна чаша — найархаїчніший вид вітчизняного керамічного посуду. Прадавні гончарки виготовляли її в техніці джгутового ліплення. Для цього викачували з глини довгі качалочки і накладали їх спіраллю одну па одну, нарощуючи таким чином стінки посудини. Потім дерев'яною паличкою чи кісточкою, жмутом трави, гладеньким камінчиком або просто пучками загладжували її внутрішні боки. [4, с. 78]
Спірально-джгутова техніка ліплення — одна з найдавніших, її опанували практично всі народи. Вона й досі збереглась там, де рівень домашнього ремесла низький (у деяких племен Африки, Океанії, в окремих гончарських осередках Середньої Азії тощо). Цей дуже зручний спосіб формування не потребує спеціальних навичок, складних інструментів, що й обумовлює довголіття джгутової техніки. До того ж він дає змогу виготовляти посудини будь-якої форми й величини.
Чому ж одна з найдавніших посудин мала гостродонну форму? Річ у тому, що глиняний посуд людина винайшла раніше за стіл. Гостро-донні посудини ставили в отвір у земляній або глиняній долівці. Для готування в них страви їх закріплювали між трьома каменями в багатті. Існує також суто технічне пояснення хронологічної першості виникнення саме гостродонного посуду.