Горщик — «дитя» гончарського круга. Він поширений у більшості народів світу, зокрема в слов'ян. Давніше горщик був основним видом посуду, недарма самих гончарів називали горшколіпами, горщарями, а їхні майстерні — горшечнями. Назва ця походить від слова «горнець», тобто «вироблений у горні». Як абетка починається з літери «а», так і з горщика — гончарська наука. Вважається, що той, хто зумів його виточити, — зможе виточити й будь-яку іншу посудину. [9, с. 51]

Ролю горщика в житті українців підтверджують численні прислів'я («Не святі горшки ліплять», «Хоч горщиком назви, тільки в піч не став», «І на дірявий горнець знайдеться покупець» та ін.), загадки («Всіх годує, а саме голодує», «Без матері родився, без попа хрестився, без смерті вмер», «Вогню не страшусь, води не боюсь» та ін.), прикмети (горщик як символ родинного достатку, злагоди: «Сімейний горщик веселіше кипить»; як магічний посуд: «Робись, робись, горщику, зварю в тобі борщику. Дам поснідать дощику з глиняного горщика» та ін.). Спробуймо оцінити горщик як доцільно конструктивний і логічно пропорційний витвір. Власне саме ці «чесноти» горщика й зумовили те, що серед інших видів посуду він веде перед у довголітті (скажімо, творцями праукраїнського горщика були гончарі зарубинецько-черняхівської культури, хоч близькі до нього форми трапляються на наших теренах ще в епоху неоліту).

Виплекана численними поколіннями гончарів, форма горщика ідеально відповідає всім практичним вимогам. Висота класичного горщика дорівнює ширині його в найширшому місці. Інакше кажучи, горщик вписується в квадрат, зрештою — і в коло. Обтічна форма сприяє максимальному прогріванню всього об'єму у вогні. Задля цього звужено й нижню частину, за яку горщик беруть рогачем, щоб поставити в піч. Поперечник отвору горщика також обумовлений практичною доцільністю — щоб до нього можна було покласти великий шмат м'яса, а великою ложкою дістати його, а крім того, щоб посудину легко було мити зсередини рукою. Але — не більший, інакше страва швидко вихолоджуватиметься. Покришку, якою накривали горщик, готуючи страву, потім знімали, перевертали І використовували вже як миску. [3, с.67]

Хто ж був творцем такої досконалої форми? Сама природа, точніше «божественна модель» — образ людини. За антропоморфне походження форми горщика промовляють і назви його частин та деталей. Найширше місце називається «туловом», над ним — «плечики», па які кріпляться одна або дві «ручки» («вушка»), верхня частина — то «шийка», або «горло», іноді — з носиком, нарешті нижня частина — «боки». Ще донедавна гончарі рідко наважувалися ставити на денці ютового горщика свій підпис (клеймо), мовляв: я був лише співавтором її Величності Природи, творив за її «підказкою».

Цікаве в біографії горщика і те, що вчені схильні всерйоз розглядати його значення в розвитку... обчислювальної техніки! Давній вислів «від горшка два вершка» (вершок — міра довжини, яка спочатку дорівнювала довжині фаланги вказівного пальця, а пізніше — 4,45 см [4, с.99]) наштовхнув математиків на думку, що йдеться про первісну одиницю довжини.

Форма горщика (миски, макітри, глечика, казана, кухля і т.д.) докняжої доби практично не змінилася до нашого часу. Як і процес створення їх. І це при найістотніших зрушеннях в інших ремеслах! — техніко-технологічних і художньо-вжиткових. Гадаємо, секрет живучості традицій гончарства — у надзвичайно простій, навіть примітивній технології цього ремесла і так само в простоті й вікодавній вивіреності форми його виробів.

А тепер спробуймо простежити еволюцію іншого визначного винаходу, безпосередньо пов'язаного з гончарством, — цегли.

Ми вже згадували про житла, зроблені з плетива гілок, соломи, очерету, трави, «склеєних» глиною. Люди експериментували, додаючи до глини то пісок, І о жорству, то щебінь чи полову. Такий глинопліт виходив ще міцніший. «А якщо спробувати виготовити з такої суміші — глини, соломи (або ж — очерету, гною, піску, кінського волосу, костриці) — будівельний камінь?» — міркував стародавній будівничий — і винайшов цеглу. Такі цеглини сушили па осонні й виходив тривкий будівельний матеріал -глинобетон. Під назвою саман він і досі служить людям.

Цегла-саман у вжитку в сільському будівництві. Селяни самі її виготовляють. Для нього масу з глини, січеної соломи, іноді й інших домішок добре переминають, потім у дерев'яних ящиках формують цеглини й сушать їх. Солома чи інші домішки до глини армують матеріал, збільшують його ударну в'язкість і таким чином запобігають розтріскуванню цегли на сонці та збільшують стійкість її до навантажень. З готового саману будують повітки, хліви і навіть житла, які є досить довговічними. [3, с.81]

Пізніше люди навчилися виготовляти цеглу цілковито з глини, без домішок. Але це вже історія цегли-сирцю, вона веде свій родовід з південних країн.

Служать нам такі давні зразки архітектурної кераміки, як черепиця, кахля (найчастіше вже трансформована в обличкувальну плитку). Усе це засвідчує універсальність сировини, а також універсальність технологічного процесу виготовлення керамічних виробів. Що ж, сьогодні поступилися — гончарський круг — гіпсовій прес-формі, горно — муфельній печі, мальовання ангобом-деколю, а сама глина — своєму розчину (шлікеру). Бо ж і глинотворців уже називають не гончарями, а керамістами, їхні «горщарні» — заводами, давній промисел — промисловістю. Але й тепер у таїнстві народження керамічних виробів не розривається ланцюг: глина — людські руки — вогонь.

Розділ ІІІ

Мотивація вибору і послідовність виконання керамічного кашпо

3.1. Творчий пошук і вибір теми

а) втілення ідейного змісту

Приступаючи до вибору моєї кваліфікаційної роботи, я думала