прогалина стала поступово заповнюватись У 70-х рр. були проведені дослідження козацьких січей, і один з їх дослідників Р. Юра збирав матеріали до книги «Матеріальна культура періоду формування української народності». На жаль, ця робота залишилась незавершеною, її окремі глави, зокерма «Кераміка», зберігаються в науковому архіві Інституту археології ( ф. 22). Кераміку XVI — XVIII ст. з Новгород-Сіверського вивчала Л. Віногродська. Див.: Віногродська Л. До питання про хронологію середньовічної кераміки з Новгород-Сіверського // Археологія. 1988. № 61. С. 47-57. Дослідження культурних шарів цього часу зараз провадяться в Полтаві, Чернігові, Білій Церкві, в замках Поділля, та в багатьох містах Західної України.. І, мабуть, найінтенсивніше (за кількістю досліджених об’єктів та масивом здобутого матеріалу) вивчення пізньосередньовічних шарів ведеться у Центральній Україні: приблизно з середини 1980-х років — Подільською археологічною експедицією; а згодом — Архітектурно-археологічною та Старокиївською експедиціями, відділом археології Києво-Печерської лаври тощо.
За територіальним розподілом досить числену колекцію становить посуд, зібраний в урочищі Гончарі-Кожум’яки на Подолі. Тут протягом 1987 — 1993 рр. досліджувалась гончарна слобода Києва. Було виявлено 15 гончарних горнів, ями з бракованою керамікою, виробничі споруди. Слобода функціонувала в кінці XVII — XVIII ст. Найчисленнішу колекцію з Верхнього міста зібрано під час дослідження території Михайлівського Золотоверхого монастиря в 1998 — 1999 рр. Колекції кераміки зібрані також під час розкопок в Києво-Печерській лаврі [11, с.122-133], на Видубичах [11, с. 129-133], на Печерську.
З документів гончарного цеху [10, с. 56-58] 1782 року відомо, що гончарі в кінці XVIII ст. проживали кількома компактними групами на Печерському форштадті. Гончарні горни цієї доби виявлені на Гончарах-Кожум’яках, на Видубичах, в районі Аскольдової могили [7, с. 34], на Подолі біля будинку Петра I. Архівні матеріали свідчать, що вже в кінці XVIII ст. виробництво посуду у київських гончарів не відігравало головної ролі — вони спеціалізувались на спорудженні печей і груб, а також перепродавали продукцію гончарів з околиць — згадуються обухівські гончари та гончари з с. Петрівці. Можливо, саме з цим пов’язана масова поява в київських шарах XVIII — початку XIX ст. червоноглиняних мисок, прикрашених фляндрівкою, нехарактерних для київських ремісників. В документах є також згадки про те, що в гончарний цех приймали іноземних (голандських, німецьких) майстрів [2, с. 323].
Отже, накопичений матеріал дає можливість визначити основні етапи розвитку київської кераміки протягом XVI — XVIII ст. Якщо нові риси в її виробництві з’являються ще в XV ст., то в кінці XVI ст. вони значно зростають: з’являються нові форми посуду, нова техніка його орнаментації. Інтенсивний розвиток керамічного виробництва продовжується протягом усього XVII і XVIII ст., і тільки в кінці XVIII ст. ми бачимо ознаки його занепаду, що виявилось в погіршенні якості виробів та спрощенні їх декорування. Розвиток українського керамічного виробництва відбувався не ізольовано. Десь з XV ст. він зазнає впливу західноєвропейських зразків. З наданням магдебурзького права та запровадженням цехової організації ремесла, на українських землях з’являються й нові риси в технології та формах кераміки. До запозичень слід віднести появу швидкообертового гончарного круга і формування виробу шляхом витягування з одного шматка глини. Про це свідчать сліди зрізів ниткою з круга, які зустрічаються на денцях горщиків з початку XV ст. Разом з тим змінюються пропорції горщиків та форма їх вінець. Такі вінця (з виїмкою під покришку зсередини) були на той час поширені на території Польщі, Молдови, Румунії [12, с.67]. Але вінця місцевих горщиків відрізнялись від західних аналогів тим, що були дуже потовщеними. Це явище, вірогідно, йшло від місцевих витоків: потовщені вінця характерні для виробів післямонгольської доби (2-ї пол. XIII — XV ст.) і продовжували традиції давньоруського керамічного виробництва. В XVI ст. дещо змінюється форма горщиків і їх вінець. Це опуклобокі, з плавними лініями силуету посудини, що мають ромбічні в перетині вінця, досить часто — з рельєфними защипами. Ці защипи очевидно також є запозиченим елементом : на польській кераміці вони відомі з XIV ст. Асортимент посуду в середині XVI ст. ще небагатий : горщики, покришки, глечики, макітри. Виготовлялись вони, в більшості випадків, з білої каолінової глини і всередині часто вкривались зеленою, рідше — корчневою поливою. Орнамент на них мінімальний — кілька прокреслених смуг по плічках; розпис ще відсутній. Лише з кінця XVI ст. київські гончарі починають розписувати свої вироби; з’являються такі форми посуду як тарілки і блюда, змінюєтья форма горщиків. Асортимент виробів значно розширюється — окрім зазначених форм гончарі виготоляють кухлі, чарки, ринки, миски, баклажки. В XVIII ст. зустрічаються вазони, носатки.
В XVII ст. мода на розписування посуду поширюється по всій середній Європі, винятку не становлять і українські землі. Горщики розписують рудою глиною — так званий прийом “описки”. Миски і тарілки, а також деякі глеки та кухлі прикрашають підполив’яним розписом в техніці ріжкування. Ця техніка полягає в тому, що готовий, але не випалений виріб поливали розчином білої глини — для створення фону, по якому за допомогою коров’ячого ріжка наносили малюнок. Звичайно контур наносився брунатною фарбою, а площини всередині заповнювались рудою глиною та зеленою поливою. Після випалу такий виріб вкривали прозорою безбарвною поливою і потім ще раз випалювали. Така техніка оздоблення, яка ще зветься “псевдомайолікою” або “народною майолікою” [5, с. 133;] імітує фаянсові майолікові вироби. Поширена вона була в багатьох країнах Європи. Окрім європейської