є той факт, що будь-який суб'єкт пізнавальної діяльності, а також суб'єкт будь-якої іншої діяльності, що тим чи іншим чином пов'язана з наукою, здійснюючи конкретні дії, керується власними уявленнями про науку. При цьому інтуїтивно передбачається, що вони адекватно відповідають реальній науці. Тобто, не тільки на рівні пізнавальної (навчальної) діяльності, а й у сфері практичної діяльності, рефлексія над особистим образом науки відіграє важливу роль. Вона дозволяє уникати низки помилок, насамперед, помилки екстраполяції або надмірного узагальнення.
Різноманіття теоретичних моделей науки робить проблемним можливість викладу певного інваріанта знань про науку, який максимально відповідає реальній науці й дозволяє використовувати його як підставу для рішення проблеми коректної інтерпретації історичних форм філософії науки. В зв'язку з цим, у тексті розділу велика увага приділяється не опису науки як феномена культури, а фіксації принципів, за допомогою яких можливий такого роду опис.
У найбільш загальному вигляді опис науки як феномена культури містить у собі два підходи: зовнішній і внутрішній. В першому випадку наука розглядається як цілісний феномен відносно світу культури. В другому випадку, наука постає як складний, структурований об'єкт, кожна з частин якого може бути розглянута як самостійний об'єкт.
3. Наука у світі культури.
3.1. Межі науки.
Розгляд науки стосовно світу культури може здійснюватися в кількох можливих проекціях. Найбільш простою є просторова проекція: наука посідає певне місце у світі культури, тобто має межі. Для того, щоб окреслити контури науки в першому наближенні, можна абстрагуватися від точного визначення того, що таке наука, і покладатися на сукупність усталених уявлень. Їх достатньо для того, щоб зафіксувати дві форми встановлення межі: зовнішня і внутрішня демаркації - але при детальнішому розгляді використовуватимуться поняття, розглянуті в пункті 4 "Наука як система".
Зовнішня демаркація науки встановлюється переважно нормативним шляхом. Елементи культури, які виконують нормотворчу функцію, насамперед право, створюють набір положень, додержання яких у даному суспільстві і є визнання статусу науковості. При цьому єдиного принципу класифікації не існує. Набір атрибутивних властивостей науковості істотно розрізняється щодо того, що є об'єктом регулювання: вид діяльності, характер установи, специфіка дослідження й т.ін. Варіабельність нормативного визначення науки та науковості також пов'язана з тим фактом, що право як явище, насамперед пов'язано з конкретною державою.
Другою формою зовнішньої демаркації науки є набір домінуючих у суспільстві соціальних уявлень про науку. Цей набір відрізняється ще більшою варіабельністю, оскільки містить у собі специфіку ідеологічного, релігійного, етнічного, професійного відношення до науки. Межі науки, прописані в масовій свідомості, об'єктивно не збігаються з нормативно-правовими межами, але саме вони зумовлюють особливості сприйняття науки у більшості людей. Масові образи науки впливають і на формування професіональних образів науки: через систему середньої освіти і засоби масової інформації.
Внутрішня демаркація науки також здійснюється через нормативність і систему уявлень. Наука як соціальний інститут, має законне право нормотворчості, результати якої фіксуються в сукупності регулятивних документів. Писане внутрішньонаукове право встановлює норми, що регулюють соціальні відношення всередині науки, наприклад, процедури здобуття статусу: вченого ступеня, звання тощо. Друге завдання - створення і підтримка внутрішньонаукових стандартів: від еталонів виміру до вимог щодо оформлення тексту.
Власне норми й ідеали самого процесу наукового пізнання об'єктивно формуються всередині конкретних наукових дисциплін. При цьому нормативність пізнання має декілька форм реалізації, пов'язаних з рівнем їх усвідомлення й обов'язковості застосування. Можна виділити такі варіанти: стереотипні норми, канони, конвенції, принципи тощо. Змістовна еволюція нормативності пізнавального процесу буде докладно розглянута у відповідних розділах книги.
Формалізм і відсталість правових норм (розвиток суспільства зазвичай випереджає розвиток правової бази) в соціумі, що динамічно розвивається, досить часто створює ситуацію, коли зовнішня і внутрішня демаркація науки принципово не збігаються. В цих умовах виникають так звані межові феномени, реальний статус яких не визначений. Деякі з них можуть визнаватися науковими у системі нормативності окремо взятих держав. Наприклад, у Росії уфологія визнана як наука і є відповідний код фаху, а в Україні - немає.
Регіональні відмінності в розв'язанні проблеми демаркації "наука - ненаука" дозволяють відразу перейти до іншого просторового виміру науки - географічного поширення науки. Науковий опис просторових меж науки повинен бути жорстко пов'язаним з визначенням системи координат, але у випадку з географією такої потреби немає. Карта поширення науки проектується на набір вже існуючих карт: політичних, культурних, історичних та інших.
Географічний ареал існування науки являє собою складну мозаїчну картину. Уявлювана наукова карта планети частково збігається з політичним, культурним і територіальним поділом, оскільки концентрація наукових установ, наукових кадрів, ефективність їхньої праці на конкретній території прямо пов'язані з культурною традицією, з науковою політикою держави, станом системи освіти, фінансовими й іншими ресурсними можливостями регіонів.
Але на відміну від політики і культури, наука претендує на статус універсальної діяльності і, як явище підійшла ближче до ідеалу глобальної цілісності, ніж інші феномени культури. Тому можлива інша проекція географічної карти науки, організована за принципом галузевої і функціональної спеціалізації, а також враховуюча усталеність і обсяги інформаційних потоків. Так можна виділити території з вузькоспеціалізованим розвитком окремих галузей, регіони, що є експортерами або імпортерами "розумів" і т.ін.
Межі науки можна розглядати ще як мінімум у двох просторових зрізах: соціальному і духовному. Але специфіка цих моделей полягає у тому, що досліджувати науку в термінах "межа" і "поширеність" дуже складно. Тут необхідно використовувати інші принципи структурування простору, які основані на іншій категоріальності: "взаємодія", "функції" тощо.
2. Наука й інші феномени культури
Місце науки у світі культури