Фольклор в системі музичного виховання навчальних закладів Галичини (20-30-х рр. ХХ ст.)
На початку Х1Х ст. в українській науці вживалось таке поняття як “народна словесність”, “усна народна творчість”. Вона приєднувалась як складова частина етнографії, науки про матеріальну й духовну культуру та його побут.
Згодом термін “фольклор” став використовуватись у словесній народній творчості, але вперше він був вжитий англійським вченим Вільямом Томсоном у 1846 р. (від англ. Folk-lore – народна мудрість, народне знання, народна творчість).
Народна практика музичного виховання виробила чимало засобів розширення естетичного й художнього досвіду дітей, пробудження творчих здібностей у різних видах музичної діяльності. Пошук шляхів ефективного розвитку музичних здібностей у дітей спонукає звернутися до досвіду народної педагогіки, до дитячого музичного фольклору, який є випробуваним засобом прилучення дітей до прекрасного, увібравши естетичний, моральний, світоглядний досвід багатьох поколінь.
Ще здавна дорослі у спілкуванні з дітьми співали їм колискових пісень і забавлянок. Основними виразниками колискових є ритм і мелодія. Мелодія переважно з нешироким звуковим діапазоном, плавним метроритмічним рухом, спокійним нешвидким темпом. А багаторазове повторення (в такт гойдання колиски) однієї і тієї ж музичної фрази в одному ритмі позитивно діє на психіку дитини і швидко присипляє її:
Спи, дитино, колишу тя
А, як заснеш, то лишу тя.
Поставлю тя в колисочку
Під зелену ябліночку.
Буде вітрець колихати,
Соловей співати,
А маленька дитиночка
Буде міцно спати.
Щоби спала, не плакала,
Росла й не боліла
Ані рученька, ані ніженька,
Ні біленьке тіло.[1]
Забавлянкидоповнюють естетично виховний вплив колискових. Вони допомагають розважити дитину, активізувати її завдяки рухам, які чітко закріплені за кожною пісенькою-забавлянкою (“Їхав пан на коні, “Печу папу”).
Слід зазначити, що аналізуючи програми з музики 1-4 класів, складених під керівництвом О.Ростовського та обласної під редакцію В.Лужного та В.Парипи, ми спостерігаємо, що автори спираються на фольклор у музичному вихованні дітей. Але, якщо порівняти зпрограмами вселюдних шкіл Галичини 20-30-х рр. Минулого століття, то ми бачимо,що там також використовували забавлянки, ігрові, “мольові” пісні (“Печу, печу хлібчик”, гра “В залізного ключа” або “У вовка”.”Гриби”).
Гра “В залізного ключа”
“Діти стають в коло і беруться за руки. Одно в середині (в крузі) намагається прорватися, налягаючи їм грудьми на руки. Його питають: “Який ключ?” Воно відповідає: “Залізний”. Як розчепить руки, то виривається з круга і втікає, а за ним біжуть всі та співають:
Ой дзвони дзвонять, хорти вовка гонять по болотах,
Очеретах, де люди не ходять.
Хто зловить, той сам стає “вовком” у крузі і тоді знов гра з початку”[2,24].
У підручнику для вчителів “Зразкові лєкції співу для першої і другої кляси вселюдних шкіл” Михайла Моравецького ми спостерігаємо, що дітей навчали колядок, щедрівок. Хоча Галичина у міжвоєнну добу була під владою Польщі, то лише в українських школах розучували їх на рідній мові. Зі слів старожительки с. Слобода Коломийського району Сметанюк Євфросинії, яка навчалася в початковій школі (1920/24 рр.), їм було заборонено розучувати українські колядки, щедрівки, веснянки, адже це суперечило законам польськоївлади, яка боролася за ополячення та окатоличення “руського” народу. Вона розповідала: “На уроках співу нас навчали пісень українською та польськими мовами, нотної грамоти, співу по нотах. Колядки, щедрівки, веснянки були заборонені, бо вчитель співів був поляк, а тих хто підтримував обрядові традиції українського народу відразу звільняли з роботи.” Незважаючи на заборони люди й надалі підтримували свої національні традиції. Колядку,яку проспівала Сметанюк Євфросинія, навчилася від своїх батьків:
Я’ в місточку Вифлиємі Божа Мати сина мала.
Божа Мати сина мала, впелени го повивала.
Я’ зійшлися всі святії, взяли книги золотії.
Взяли книги, ой, читати, яке би му ім’я дати.
Дали єму святий Павло, Божа Мати не злюбила.
Божа Мати не злюбила, від престолу відступила.
Від престолу відступила вся сі земля засмутила.
Я’ в місточку Вифлиємі Божа Мати сина мала.
Божа Мати сина мала, в пелени го повивала.
Я’ зійшлися всі святії, взяли книги золотії.
Взяли книг, ой, читати, яке би му ім’я дати.
Дали єму Ісус Христос, Божа Мати се злюбила.
Божа Мати се злюбила , до престолу приступила.
До престолу приступила вся сі земля звеселила.
Радуйтеся,християни, Ісус Христос межи вами.
Радуйтеся, веселіться, рожденному поклоніться.
Від найдавнішихчасів наш народ зберіг календарно-обрядові традиціцї, які існують і по теперішній час.За допомогою пісні, казки, приказкилюди безпосередньо спілкуються, передають мудрість з уст в уста – як мову.Звичайно, можна згодитися зі словами Софії Грици, що “усність, безперервність варіювання відрізняє фольклор од літератури. Якщо фіксована копія не наносить шкоди завершеному літературному чи музичному творові…, то для фольклору вона тільки фрагмент перерваної інформації і згубно діє на народну імпровізацію”.[3,175]. Та якщо б не записувати ті ж колядки, веснянки, купальські пісні, балади, думи, то хіба ж ми жителі малих та великих міст, а навіть і сіл, могли б їх почути.
Аналізуючи стан музичної освіти та виховання в навчальних закладах Галичини в 20-30 рр. Слід відзначити, що урокам співу або музики віводилася одна година, але в кожній школі, гімназії існували хори, а також і де-не-де оркестри.
“Спів, рисунки й музика належали до надобов’язкових предметів науки. Кожний учень 1-11 кл. мусів вибрати один надобов’язковий предмет: рисунки або спів. Навчання співу відбувалося по 1 годині тижнево. Учні вчилися теорії музики і співали пісні на 1 і 2 голоси. Здібніші належали до мішаного хору, а ті, що перейшли мутації ходили на проби до