На відміну від різдвяних у великодних забавах домінуючу роль відіграють дівочі гурти. Вони, як правило, є основними організаторами гаївкових обрядів – стародавніх синкретичних дійств, в яких одинакову функцію відіграє пісня, рухові елементи та пантоміма.

Пісні, які виконуються у гаївкових обрядах, називаються гаївками (у північних районах Тернопільщини – Лановецькому, Кременецькому та Шумському їх називають веснянками).

На відміну від колядок та щедрівок у гаївках значно ширшою є їхня тематика. Вона, як правило, базується на вегетаційних, міфологічних, аграрних, любовних та жартівливих компонентах. В ній домінують такі мотиви, як зустріч весни і її оспівування, вітання весняних птахів, вирощування злакових, городніх культур, парування та залицяння молоді.

Гаївкам Тернопільщини властиві, в основному, симетричні пісенні форми, хоча в деяких, особливо в старіших збережені і несиметричні (наприклад, у “Зайчику”, “Сам ходжу, сам”, “Мак” та ін.). Через те, у більшості їхніх віршів часто спостерігається нерівноскладовість (відхилення від норми на одну-три складоноти) і, тим самим, порушується ритміка віршування.

Гаївкам і веснянкам Тернопільщини властиві вузькі складочислові форми віршів. Це, в основному, такі форми, як 6, 4+3, 4+4, 5+5, 6+6, 4+4+6 та ін. У ритмічному відношенні для них властива регулярна акцентність (це пов’язано із їхнім руховим (кроковим) характером.

У структурах пісень цього жанру домінують такі форми ритмічної організації, як об’єднання ( ) та репетиція ( ).

Гаївкам та веснянкам Тернопільщини властиві, в переважній більшості, тетрахордно-пентахордні ладозвукоряди, в основі яких лежать закличні інтонації. Останні переважно будуються на кварто-квінтових інтервальних стрибках, які обігруються або поступово заповнюються.

Переважна більшість гаївок та веснянок Тернопільщини зберегла стародавні хореографічні елементи, які базуються на рухах колом (символ сонця), “змійкою” (символ вічності життя), шеренгами (символ руху хмар), а також рухами, що імітують ріст дерев, городніх та злакових культур.

На Тернопільщині останнім часом гаївки та веснянки все менше виконуються молоддю та людьми середнього покоління, а стають набутком репертуару дітей-підлітків (досить в обмеженій кількості).

Літній календарно-обрядовий цикл представляють Зелені свята та свято Івана Купайла. Дохристиянські засади цих свят на Тернопільщині до нашого часу дуже мало збереглися, а пісні (за винятком волинських районів) повністю канули в Лету. В Зелених святах збереглося лише саме клечання гіллям (кленом, ясенем) та травами (татарським зіллям) сільських та міських осель, а також вихід процесією в поле для його освячення. Хоча у другій половині ХІХ ст. на Бережанщині, за спогадами Б. Лепкого, на Зелені свята функціонував обряд “Вільха”, виконуваний лише самими дівчатами і близький за структурою до гаївкового. Його супроводжували і відповідні пісні, зокрема “Ой хилився дуб на дуба” (запис пісні зберігся без мелодії).

На жаль, стародавні пісні, які супроводжували зеленосвятські обряди до нашого часу обряди до нашого часу не збереглися, а збереглися лише пісні християнського змісту, які супроводжують обряд посвячення полів. Це переважно пісні “Христос воскрес, радійте люди”, “Царю небесний”, “Душе святий”, “Дар найкращий”, “Всі тя хори”, що розкривають зміст християнського свята Трійці.

Ці пісні, як інші церковні, сформувалися у XVIII-ХІХ ст. з метою глибшого розуміння християнами церковного обряду, зокрема суті окремих свят та їхніх святих. Всі вони, в основному, літературного походження і складені служителями церкви або спудеями духовних семінарій чи академій. Через те, їм властиві впливи латинського віршування та мелос, орієнтований на авторські зразки. Останньому, в основному, властива секвенційна мелодика, класичні форми кадансування та симетрична періодичність строфіки. Ці зразки переважно розспівувалися способом терцової втори.

Купальська обрядовість як і зеленосвятська збереглася на Тернопільщині лише фрагментарно і то в більшій мірі у південноволинських районах – Лановецькому, Кременецькому та Шумському. Якщо в останніх районах вона збереглася на рівні активного функціонування пісень у самому обряді, то в західноподільських районах вона ще на початку ХХ ст. вийшла з ужитку і збереглася лише на рівні клечання дикими травами осель та господарських споруд. Відповідно і пісні на цій території перестали функціонувати і до нашого часу не збереглися.

Тематика купальських пісень, збережених на Тернопільщині, в основному, будується на еротичних та жартівливих мотивах, тобто вона зберігає первісну сутність купальського свята – нічного шлюбування молоді.

Мелос купальських пісень, в основному, представляє давнішу фольклорну верству: прості одно-дворядкові строфи переважно із приспівами, що розкривають семантику самого свята, типову ритмічну форму вірша 5+4, архаїчну вузькооб’ємну мелодику й відповідні оліготонічні ладозвукоряди та переважно одноголосий спосіб виконання.

Купальські пісні переважно супроводжуються простими хореографічними елементами – ходінням навколо багаття та купальського деревця – “купайла”. Купальський обряд останнім часом, втративши свій первісний зміст, перетворився у молодіжні ігри та забави.

Жниварські пісні на Тернопільщині через втрату їхнього соціального статусу також мало збереглися в активному репертуарі місцевих жителів (їх взагалі не було багато) і тепер функціонують лише серед старожилів як релікти.

Зміст жниварських пісень – оспівування важкої праці хліборобів та возвеличення самого закінчення жнив. Жниварські пісні часто бувають і жартівливого змісту: оспівується лінивість женців.

За мелосом жниварські пісні творять дві групи: 1) пісні строфічних побудов та 2) пісні ладканових побудов. Якщо пісні першої групи виконуються переважно під час походу в поле та приходу з нього і через те вони мають похідний (маршовий) характер, прості за формою та мелодикою, то другі представляють групу, контрастну за характером та мелосом. В їхній основі лежать строфи формульного характеру (близькі до весільних