з деякими суб’єктивними недосконалостями авторського тексту було неприйнято навіть небезпечно. І тільки починаючи з другої половини 60-х років, стали відчуватися нові віяння, поступово поширювала свій вплив нова парадигма. Надокучливий виконавський академізм в 70-ті роки зрушив з мертвої лінії як виконавство, так і теоретичну думку. Стали з’являтися праці, які по-новому ставили питання про роль виконавця, про його права і обов’язки.
Великі артисти різних поколінь – А.Рубінштайн, Ф.Бузоні, П.Казальс і інші – в своїй виконавській діяльності і в теорії проклали дорогу сучасному вирішенню проблеми “автор-виконавець”. Виходячи з глибокого знання своєї виконавської діяльності, незалежно один від одного, в різній літературній формі, сформулювати так: об’єкт, тобто твір, підлягає всесторонньому дослідженню, осягненню, в процесі якого кожний артист знахдить свою інтерпретацію. Там, де вивчення тексту не обмежувалось формальним виконанням, озвучуванням, а поєднувалось з емоційним, особистісним його втілюванням, наставало піднесення виконавського мистецтва.
ЛІТЕРАТУРА:
Алексеев А. История фортепианного искусства. Ч. 1 и 2 М., 1988.
Кан А. Радости и печали. Размышление Пабло Казальса, поведание им Альберту Кану. М., 1977.
Мильштейн Я. Всеволод Буюкли. – В кн.: Музыкальное исполнительство. Вып. 7. М., 1962.
Рубиншейн А. Статьи, книги, докладные записи, речи. М., 1983.
Фишер Э. Фортепыанные сонаты Бетховина. – В кн.: Исполнительское искусство зарубежных стран. Вып. 8. М., 1977.