Фізичний принцип утворення звуку теж різний. І хоча в обох випадках первісним джерелом коливань служить струна, далі ці коливання підсилюються зовсім різними способами В звичайній гітарі резонує корпус інструмента, а в сучасній електрогітарі все посилення йде тільки за допомогою електроніки.

Звідси ж і різниця в тембрі. Електрогітара має можливість широко варіювати тембр — для цього пристосовані всілякі електронні пристрої, що стоять на шляху від звукознімачів під струнами до динаміків. Але серед безлічі її штучних тембрів уже немає споконвічного тембру звичайної гітари, тому що електроніці поки ще не під силу відтворити те, чого століттями домагалися музичні майстри, використовуючи шляхетні породи дерева й експериментуючи з конструкцією корпуса.

Але оскільки електрогітара усе-таки відбулася від звичайної гітари, це дає привід поговорити і про неї.

Може показатися, що порівняння традиційної гітари з електричної складається на користь першої. Це не так. Кожен інструмент гарний у своєму амплуа. Електрогітару не сприйняли виконавці класичних добутків, акомпаніатори стародавнього російського романсу, циганські музиканти, але у вокально-інструментальних ансамблях, в естрадних оркестрах і в деяких різновидах джазу вона знайшла своє місце і прекрасно справляється з дорученими їй ролями.

Історія електрогітари нараховує вже більше шістдесятьох років. Ще на початку двадцятих років робилися спроби — не занадто вдалі — електрифікувати гітару, а в 1927 році в Аргентині був виданий патент на перший цілком працездатний інструмент. Він анітрошки не був схожий на сучасні електрогітари і являв собою звичайну шестиструнну гітару, тільки звукознімач під струнами і провід, що йде до підсилювача, свідчили про нововведення. Винахідник у ту пору навряд чи припускав, що згодом електрогітара знайде власний вигляд, навчиться широко варіювати тембр і створювати різні звукові ефекти. Вимоги до нового інструмента спочатку були дуже скромними: треба було всього-на-всього підсилити тихе звучання гітари. І це удалося зробити — електрифікований інструмент міг звучати як завгодно голосно.

Але відразу виявилися і його недоліки, досить серйозні.

Виявилося, що звукознімач реагує не тільки на коливання струн, але і на випадкові удари по деці інструмента і навіть на тертя рукава виконавця об корпус. Ці шуми підсилювалися разом зі звучанням струн і домішувалися до музики, від чого вона супроводжувалася неприємними щигликами, шерехами і тріском.

Під час виконання могла виникнути і так називана паразитичний зворотний зв'язок. Голосне звучання гітари, що виходить з динаміків, впливало на деку інструмента ззовні, дека передавала додаткові коливання звукознімачу, вони знову підсилювалися і надходили на динаміки. Цей процес багаторазово повторювався, і зрештою динаміки починали вити і свистіти. В перші роки існування електрогітари не раз случалося переривати концерт, щоб відрегулювати апаратуру.

На додаток до всіх цих неприємностей у слухачів створювалося враження як би подвійного тембру: адже гітара тоді зберігала ще свій звичайний корпус і тому звучала не тільки через підсилювачі і динаміки, але і сама по собі. І хоча це власне звучання було значно слабкіше, ніж через апаратуру, усе-таки тембр роздвоювався, розпливався, ставав нечітким.

Конструкторам довелося чимало потрудитися, щоб усе це усунути. Удосконалювання електрогітари йшло довгі десятиліття, і тільки до початку сімдесятих років з'явилися інструменти, цілком задовольняючих навіть самих вимогливих музикантів.

Що ж зробили конструктори?

Звукознімач у перших електрогітарах був один на всі шістьох струн. Він являв собою довгастий магніт з обмоткою і розташовувався поперек струн. Конструктори замінили такий звукознімач окремими для кожної струни. Тепер вони виглядали як невеликі магнітні стержні, поміщені точно під своїми струнами. А всього їх було, відповідно, шість. Причому конструктори пішли на хитрість: у трьох звукознімачів обмотки навивалися в одну сторону, у трьох інших — в іншу. Для уловлювання коливань струни звукознімачу зовсім байдуже, у яку сторону навиті його обмотки. Але випадковий удар по корпусі впливає однаково на всі звукознімачі, у трьох виникає струм одного напрямку, у трьох — другою, і в результаті відбувається взаємне знищення. Електрогітара стає несприйнятливої до ударів, щигликам і взагалі до сторонніх шумів.

Однак це нововведення не до кінця усунуло інший недолік — паразитний зворотний зв'язок. До того ж залишалося невирішеним ще одне питання — подвійне сприйняття тембру. Помалу стало ясно, що дека, без якої немислима звичайна гітара, електрогітарі попросту не потрібна, вона тільки заважає

У 1935 році радянський конструктор електромузичних інструментів А Іванов зняв з гітари деку і дно, залишивши тільки обичайку. До обичайки була прикріплена спеціальна колодка, на якій розташовувалися звукознімач, струнотримач і перемикачі. Не так те просто було відразу відмовитися від традиційної форми гітари, тому конструктор зберіг колишні обриси обичайки, а резонаторний отвір, що пішло разом з декою, імітував за допомогою чорного кружечка, приклеєного до грифа.

Так були вирішені відразу дві проблеми. Звук самої струни, не посилений декою, занадто слабшав і з залу не чутний, так що з подвійним сприйняттям тембру було покінчено: усе посилення йшло тепер тільки електронним шляхом. Припинився і паразитний зворотний зв'язок: якщо раніш голосне звучання динаміків впливав ззовні на деку, те тепер її не було.

Незабаром стало очевидним, що нема чого зберігати в електрогітари зовнішній вигляд, схожий зі звичайною гітарою. Так зникла й обичайка, а оскільки струни, звукознімач і перемикачі повинні були на чомусь триматися, електрогітара знайшла замість старого корпуса новий, що