(більш ніж півстоліття) він написав сотні творів, виступав як піа-ніст і диригент, займався педагогічною працею, збирав і досліджу-вав фольклор, вів широку музично-громадську роботу. Лисенко започаткував або розвинув усі музичні жанри: оперний, симфоніч-ний, кантатно-ораторіальний, хоровий, камерно-вокальний і камер-но-інструментальний. У багатьох з них він досяг справжніх худож-ніх вершин.
У другій половині XIX ст. на музичному обрії поряд з Лисеня ком з'явилося багато здібних музикантів, але не всі змогли розви-нути свій талант так повно, як Микола Віталійович. Лисенко мав своїх безпосередніх попередників, сучасників і найближчих послі-довників.
Коли Лисенко, ще студентом Київського університету, робив свої перші композиторські кроки, С. Гулак-Артемовський створив славнозвісну оперу «Запорожець за Дунаєм», М. Вербицький на-писав ряд хорів і серед н»х — монументальну поему «Заповіт» («Завіщанє»), а П. Сокальський — свою першу оперу «Майська ніч» та кантату «Пир во время чумы», за яку на конкурсі у Петербурзі отримав другу премію. Кожен з цих митців не мав змоги здобути професіональну музичну освіту і так і не реалізував свого таланту. Лисенко, будучи серед них наймолодшим, вирішив втілити свої мистецькі задуми на міцній професіональній композиторській ос-нові. У 1867—1869 роках він — студент Лейпцігської консерваторії, пізніше проходить курс інструментовки у М. А. Римського-Корсакова — професора Петербурзької консерваторії. Лисенко глибоко вивчає музику західноєвропейських композиторів — класиків і ро-мантиків, ревно пропагує творчість Глинки, Даргомижського, Мусоргського, постійно стежить за новими творами Бородіна, Чайковського, Римського-Корсакова.
Поряд з Лисенком на Україні працюють його сучасники — зга-даний уже П. Сокальський, І. Лаврівський, М. Калачевський, А. Вахнянин та інші. Кожний з них прагне до створення яскравих національних композицій Справжньою перлиною серед них стала музика до театральної вистави «Назар Стодоля» Т Шевченка — «Вечорниці», її автор — Петро Іванович Ніщинський (1832—1896).
«Вечорниці» — це вставна сцена до вистави, її виконують як разом з п'єсою, так і окремо. Зупинімося на хорі «Закувала та сива зозуля», найбільш популярному номері «Вечорниць». Він при-ваблює слухача героїко-епічною образністю, драматичним сюже-том і соковитою музичною мовою Тут у кількох розділах хору ве-деться хвилююча оповідь про невольників-запорожців, їхню важку долю, звучить протест проти насильства, прагнення до волі, мрія про повернення на батьківщину.
Хор «Закувала та сива зозуля» побудовано на образних кон-трастах; динамічні й епічні розділи чергуються з лірико-пісенними. Сонячним блиском пройняте тенорове соло «По синьому морю» (четвертий епізод) та світло-лірична інструментальна постлюдія. Обидві ці розділи написані в до мажорі на відміну від інших — мінорних розділів. «Закувала та сива зозуля» — яскрава сторінка української хорової музики другої половини XIX ст., справжня хо-рова класика.
Наприкінці XIX ст. з'являються твори О. Нижанківського, В. Сокальського, М. Матюка, М. Аркаса і Д. Січинського. А вже на по-чатку XX ст. Лисенко щиро вітає появу нової когорти українських композиторів — К. Стеценка, Я. Степового, М. Леонтовича, С. Людкевича.
Розвиток професіональної музики на Україні в XIX ст. зосереджуєть-ся головним чином у містах, що швидко зростали як політичні і культурні центри. З розкла-дом феодально-кріпосницького ладу поміщицькі маєтки втра-чали ту роль, яку вони раніш відігравали в українській му-зичній культурі. Оркестри, капели, театральні трупи все частіше виступають у містах. Музичне виконавство з приму-сової кріпацької праці стає вільнонайманим — професією. По-ряд з поширенням домашнього музикування і аматорських концертів у містах розвивається професіональне виконавство, дістають розвиток специфічно міські форми мистецького жит-тя. Відкриваються постійні театри, збагачується концертне життя, концерти стають доступними для досить широкого кола відвідувачів.
Поступово все організованіших форм набуває музична освіта; якщо в першій половині XIX ст. музиці навчали, го-ловним чином, приватні вчителі або вона викладалася в за-гальноосвітніх учбових закладах, то пізніше організується досить розгалужена мережа музичних шкіл.
Інтерес до музичного мистецтва ширших демократичних верств і гостра потреба у вихованні вітчизняних кадрів — як творчих, так і виконавських,— викликала появу різноманіт-них музичних і хорових товариств.
До середини XIX ст. у багатьох містах з ініціативи при-ватних осіб з'являються різні музичні гуртки. Ці напіваматорські, напівпрофесіональні гуртки являли своєрідний про-міжний етап між домашнім музикуванням і відкритими міськими концертами. В подальшому поряд з ними почали виникати й інші форми концертної практики і осередки вихо-вання музичних кадрів. З'являються задуми і плани організа-цій типу філармоній та мистецьких, учбових закладів, проте здійснення їх затрималося надовго.
Якщо до ХІХ ст. головним культурним центром був Київ з його Академією, то в першу третину XIX ст. провідне місце належить Харкову. Суспільне життя тут пожвавлюється з відкриттям університету.
В університетській друкарні друкувався ряд журналів та альманахів, в яких вміщувалися твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського та інших українських письменників, тексти народних пісень, дум, на-родні оповідання.
В 1841 році вийшла надзвичайно цікава і цінна праця Г. Квітки-Основ'яненка «История театра в Харькове», що не втратила своєї науково-пізнавальної цінності й досі.
В альманасі «Утренняя звезда» за 1833 рік опубліковано три пісні з «Наталки Полтавки» в обробці для голосу з фор-тепіано А. Барсицького — перша публікація музичного супро-воду популярної п'єси. Спеціальних музичних журналів у Харкові в той час не існувало. Періодично статті, рецензії та замітки про концерти і спектаклі вміщувалися в газетах та журналах, як, наприклад, «Украинский Вестник», «Украинский Журнал», «Харьковские Губернские Ведомости» та ін.
