клітка нерухома, а живіт трохи вип’ячується вперед, здійснюється рухом двох антоганістичних груп м’язів: м’язів брюшного преса (видих) і діафрагма (вдох). Грудна клітка участі в диханні не бере. Е педагоги, які вважають, що суттєвою для співу роботу так званої тазової діафрагми. Слід сказати, що газова діафрагма ніякої ролі в диханні не боре в силу свого розміщення, фізіологічні функції її зовсім інші і не мають ніякого відношення до дихання.
Вище перелічені відомі всім співакам і педагогам типи співочого дихання зустрічаються в роботі співаків і педагогів, в також в методичній літературі.
Слід відмітити, що сучасна практика співаків і педагогів показує, що принципіально можливо досягти хорошого професійного зву-чання при любому із названих типів дихання. Одна умова дихання із звуком вироблялась поступово, послідовно, в одному напряму. Не можна сьогодні співати на брюшному диханні, а завтра на ключичному. Деяка стандартизація в диханні необхідна для того, щоб виникли і закріпились потрібні рефлекси, котрі пов’язані з регуліровочною діяльністю гладких м’язів, бронхів і діафрагми.
Якщо говорити про більшу чи меншу доцільність того чи іншого типу дихання, то лиш виходячи із питань зручності роботи других відділів голосового апарату або створення оптимальних умов для проявлення активності що непідвладні свідомості механізмів, що беруть участь у фонаційному видиху. Так, наприклад, при ключичному диханні коли у вдих активно включається плечевий пояс, разом з ним включається і мускулатура передньої частини шиї, що прикріплюється до грудниці і ключиць. Ця мускулатура сковує при своєму напруженні гортань, під’язикову кість і нижню щелепу, які в співі повинні бути абсолютно свобідні.
Перед ними в співі стоять свої завдання, які вони повинні виконувати в скованому виді. Крім цього, при цьому типі дихання діафрагма мало активна, що крім обмеження кількості видихуваного повітря може привести до нарушення її регулюючої функції. Із цього випливає, що ключичний тип дихання не може вважатися доцільним. Нижньореберно-двафрагматичне і брюшне дихання - доцільне для співу. Тут можна відмітити деякі нюанси, завдяки яким дня одних співаків може бути вигідний брюшний тип, а для інших - більш високий - грудьми. Глибокий вдих (вниз), який бував при брюшному типі дихання, коли діафрагма активно скорочується, веде подібно до зівка, до пониження гортані в до деякого розтягнення, продовження трахеальної трубки. Понижуючи гортань, цей тип дихання створює нові умови в надставній трубці і трахеї, що може в ряді випад-ків бути вигідним для співаків. Навпаки, порівняно високе грудо-діафрагматичне дихання не буде мішати підйому гортані, яким користуються і багато співаків. Ц1 впливи вдиху на положення гортані, що міняє резонаторні і акустичні властивості надставної трубки і грахеї, можуть бути причиною вибору співаком того чи іншого типу дихання.
Не можна не відмітити вигоду нижньореберно-діафрагматичного дихання, яким, до речі, користуються співаки, і з точки зору його впливу на діафрагму.
Отже, нижньореберно-діафрагматичне дихання створює оптимальні умови для діяльності діафрагми. Як наказали досвіди Д.Л.Аспелунда, тип дихання в співі не представляє собою щось застигле, незмінне. Дихання здатне видозмінюватись (варіювати) в межах виробленого типу у кожного професійного співака. Ці варіації дихання зв’язані і характером звучання, яким користуються в даному творі співаки, ліричний стиль веде до більш високого типу дихання. Драматичні твори, де спі-вак користується звуком більш оперним, емоційно-насиченим, широким, ди-хання стане більш низьким. Як звук голосу у даного співака гнучко змінюється для передачі емоційно-смислового смислу творів різних по своєму стилю, так і дихання, йдучи за звуком, гнучко пристосовується до виконання цих звукових завдань. Ясно, що всі ці варіанти не виходять за межі виробленого привичного типу дихання. Варіації ці здійснюються природньо, не привертаючи спеціальної уваги співака, виходячи із бажання одержати звук того чи іншого забарвлення і сили.
Наукові дослідження показують, що чистих типів дихання в співі не існує, що всі співаки в співі користуються змішаним типом дихання з більш чи меншим включенням в роботу тієї чи іншої частини дихального апарату. Із цих досліджень випливав, що питання про типи дихання в значній мірі умовне. Причина відсутності чистих типів дихання в співі легко зрозуміла, так як, наприклад чисто брюшне чи чисто ключичне дихання було б фізіологічне невигідне організму. Як при од-ному так і другому типі дихання діафрагма не находила б най-кращих умов для своєї робота. При ключичному диханні - вона взагалі була б піднята вверх, а при брюшному місце її основи, її прикріплення до стінок порожнини тіла залишилась би нерозвернено, що фізіологічно невигідно, обидва ці типи дихання в чистому виді були б нераціональні з точки зору найкращого використання дихального апарату для співочого звукоутворення.
Із сказаного можна зробити декілька практичних висновків. Перш за все»якщо учень дихає в межах грудодіафрвгм9тично?о дихання, навряд чи а смисл вчити його якого-небудь особливому типу вдиху з ціллю покращення голосоутворення. При правильному тренуванні в співі на цьому типі Дихання може бути досягнена висока ступінь професіона-лізму в голосоутворенні. 3 точки зору науки, він найбільш раціональні для переважної більшості співаків.
Якщо співак дихає високим типом дихання навіть при участі верхньої частини грудної клітки і у нього хороша манера звукоутворення, голос звучить професіонально, то не слід його переучувати в сторону більш низького грудодіафрагматичного дихання. Зовсім не завжди це може привести до успіху, так як високе дихання в даному випадку може здатися більш вигідним чим низьке, виходячи наприклад із його впливу на положення