Творчість Джуззепе Верді
Якось знамениту італійську співачку Джузеппіну Стреппоні, котра стала дружиною Верді й уже прожила з ним багато років, запитали про її чоловіка. Відповідь пролунала дивовижна: «Верді — чудовий композитор, але як людина він ще кращий!» У цьому символічно виражено саму суть мистецтва геніального оперного маестро. Тільки морально досконала людина могла творити музику, сповнену такого співчутливого розуміння суперечливої природи людської душі — високої та ницої, люблячої та страждаючої, спаленої злобою та ненавистю і спроможної на найвищі жертви самозречення. Зігріта співчуттям, творчість Верді живе за мірками, спільними для всіх людей землі. Звернена до кожного, зрозуміла будь-якому недосвідченому слухачеві та глядачеві, вона воістину планетарна в цій своїй загальнодоступності, космічне й божественне, позаяк засобами оперного мистецтва стверджує велику істину: Бог є любов.
За довге життя славетного італійського маестро випало йому помандрувати з сонячної Італії на береги Неви, у холодний Петербург. Його жителі гарячими оплесками й нечуваним ентузіазмом, викликаним прем’єрою написаної для Петербурга опери «Сила долі», пом’якшили своєму знаменитому гостю суворість клімату російської імперської столиці. Відтоді вже майже півтора століття не припиняється тріумфальний хід опер Верді оперними сценами світу. Їх не вдалося скинути з корабля сучасності всім тим, хто пророчив смерть оперного жанру й усього класичного мистецтва. Навіть Володимир Маяковський, котрий епатував публіку футуристичними випадами, в одній зі своїх поем зворушено слухав, як ангели на небесній тверді славно виспівували пісеньку «Серце красуні схильне до зради».
Початок нового тисячоліття входить в історію як усесвітній рік Верді. Скрізь, де є оперні театри й де люблять оперу, відбуваються урочисті акції на честь сторіччя з дня смерті композитора, сторіччя, яке утвердило справжнє безсмертя його мистецтва. Не залишилися обділеними й шанувальники оперного мистецтва України. Подією, що сколихнула весь Київ, став фестиваль «Ave Verdi», проведений у стінах Національної опери завдяки зусиллям її дирекції та сприянню низки організацій, зокрема Міністерства закордонних справ Італії, посольства Італії в Україні, автономної області Фріулі-Венеція Джулія, мерії міста Рима, оперних театрів Рима й Генуї.
Подібно до корабля, що пливе через вузьку протоку в широкий океан, вердіївський фестиваль у Києві обходив рифи й долав шторми, переживав загрозу сісти на мілину, на нього чигала небезпека збитися з маршруту. Для його організаторів це було складне рівняння з багатьма невідомими. Але тепер, коли незабутній фестивальний тиждень залишився позаду, можна сміливо стверджувати, що свято відбулося. Переможцями в ньому передусім стали наші українські артисти, уся трупа Національної опери, які гідно витримали серйозне творче випробування. Вражала київська публіка, яка вщерть заповнювала залу і безпомилково реагувала на всі явні удачі й чемним мовчанням зустрічала не завжди успішні виступи.
Фестиваль почався гала-концертом, завершився виконанням Реквієму. Таке обрамлення цілком відповідало задуму й характеру проведених урочистостей. Концерт, дозволив відразу представити головне, те, чим особливо дороге всім мистецтво Верді. Життя душі, багатюща гама емоцій розкриваються в його творах передусім через тепле і трепетне, багате нюансами звучання людського голосу. Верді був великим реформатором італійського бельканто. Спираючись на досвід і досягнення своїх попередників, він розширив палітру тембрових барв, підсилив потужність і драматичну експресію звуковилучення, нерозривно зв’язав тип голосу з характером персонажа. В оперному виконавстві сформувалося таке поняття, як вердіївські голоси: героїчний тенор, драматичний баритон, який має особливу повноту, силу звуку, широту діапазону сопрано, соковите звучання мецо-сопрано. Саме такі голоси ми почули в концерті, яким відкрили фестиваль. Безумовне лідерство в ньому було за нашою гостею з Італії Франческою Скаїні — справжній майстер бельканто, дивовижно тонкий музикант і натхненна артистка. Здавалося, що її спів зачаровував не лише публіку, а й оркестр Національної опери, який акомпанував їй. Головний диригент Володимир Кожухар провів увесь концерт на великому підйомі, створивши атмосферу чутливої взаємодії голосу з оркестром, уміло підтримуючи та скеровуючи солістів.
Почавшись із високої ноти, фестиваль на такій самій висоті завершився. Виконання унікального Реквієму Верді — завжди подія. Цього разу справлене ним враження можна передати одним словом: потрясіння. Усі три творчі ланки, що забезпечили цей нечуваний успіх, — хор, оркестр, четверо солістів — постали в чіткій взаємодії, продемонструвавши високий професіоналізм і глибоке проникнення в багатий образний лад цієї неймовірної музики. Вправним керманичем, котрий провів звивистими шляхами полярних душевних станів могутню музичну флотилію, показав себе італійський диригент Алессіо Влад. Його інтерпретацію визначали сильна диригентська воля, запальний темперамент, досконале володіння мистецтвом світлотіні, коли після руйнуючих стіни гучних кульмінацій наставала зосереджена тиша, коли нестримна радість несподівано охоплювала на гребені крайнього відчаю, а образ страхітливої величі Царя Слави поєднувався з благанням про милосердя, з оплакуванням втрат, із мрією про блаженний вічний спокій. А високо над сценою висів дивовижний портрет мудрого старця. Він ледь усміхався в сиву бороду, дивився таким уважним і приємним поглядом зі своєї незбагненної далечини і, здавалося, слухав разом із нами створений ним Гімн Творінню, у якому, подібно до Франциска Ассизського, зумів назвати нашою сестрою-втішителькою навіть кістляву Смерть.
Музика Верді, будучи гордістю Італії, цього серця всього європейського мистецтва, водночас формує навколо себе велике братерство музикантів світу. У братерському єднанні виступили в Реквіємі італійські й українські солісти: сопрано Кармела Аполлоніо, мецо-сопрано Марілена Монтуоро, тенор Михайло Дідик, бас Тарас Штонда. Як завжди, на висоті був чудовий хор Національної опери, під керівництвом Льва Венедиктова. І в інших
