З п’яти показаних протягом фестивального тижня спектаклів (саме ці п’ять опер Верді входять у нинішній репертуар театру) цілком виправдали сподівання налаштованої на свято публіки лише два. Обидві ці праці відносно нові, в обох склад був переважно свій власний. За час, що минув після прем’єри, київська «Аїда» ніби здобула особливу стабільність, вивіреність і глибину. Монументальність її зорового образу не має зайвої помпезності. Розмахом і масштабністю декорацій, створених львівськими художниками Тадеєм і Михайлом Ріндзаками, підкреслюється напруженість трагічної колізії, яка викликає в пам’яті образи античної трагедії. Хороше враження справив тенор із Росії Олег Відеман, котрий співав партію Радамеса. Інші партії виконували солісти нашої Національної опери. Як завжди, впевнено почувалася в ролі Аїди Світлана Добронравова. Могутню постать ефіопського царя Амонасро створив Іван Пономаренко, який був так само виразним і в головній партії в опері «Набукко». По-царськи величною, по-жіночому глибоко страждаючою від нерозділених почуттів була Людмила Юрченко — Амнеріс. Їй удалося створити дивовижно багатогранний і трагічно потужний образ, який найбільше відповідає духу спектаклю загалом. Цей дух виразно передавали й хори з їхніми вражаючими контрастами. Цілісністю та глибиною відрізнялася продумана диригентська інтерпретація Володимира Кожухаря. «Аїда» гідно представляє сьогоднішнє обличчя театру, свідчить про його великі творчі можливості.

Анітрішки не втратив свою яскраву сценічну форму та якісність музичного втілення й такий спектакль, як «Ріголетто». Головну партію виконав у ньому соліст Харківської опери Микола Коваль. Він органічно вписався в продуману концепцію київської постановки, виглядав дуже переконливо й у вокальному, і в акторському плані. Свого героя М.Коваль показав трагічно приреченим, пригніченим тягарем фатальної неминучості навислої над ним катастрофи. Водночас його Ріголетто — людина сильної волі, потужного, хоча й прихованого темпераменту. Дуже органічною, лірично проникливою була Ольга Нагорна—Джильда. М’яко й водночас наповнено лунав голос співачки, рівний у всіх регістрах, із чистими й сильними верхами. Непогано виглядав у ролі Герцога й Андрій Романенко, хоча йому ще слід попрацювати над удосконаленням своєї вокальної майстерності. М’яко, без натиску, рельєфно виділяючи ліричні сторінки музики й підкреслюючи драматичні кульмінації, домагаючись пластичності фразування, природної ритмічної пульсації, провів спектакль його диригент-постановник Микола Дядюра.

На жаль, не все було благополучно в інших спектаклях, і саме в тих, де головним козирем мав стати виступ гастролерів. Курйозом можна було назвати «Травіату», у якій партію Віолети виконувала співачка з Канади Крістіна Комацу. Буквально з перших реплік Віолети стало ясно, що голос співачки абсолютно не годиться для нашої сцени, не спроможний пробитися через оркестр і загалом не має оперних достоїнств. Скоріше її можна уявити в камерному репертуарі. Якщо перший акт було фактично провалено, то надалі основний удар прийняли на себе виконавці головних чоловічих партій: Альфред — Володимир Гришко, Жорж Жермон — досвідчений міцний співак з Італії Антоніо Сальвадорі. Останній має потужний драматичний баритон, був переконливий у сценічному плані, хоча ліричні кантиленні місця прозвучали в нього менш виразно. Як завжди, добре співав і впевнено тримався на сцені Володимир Гришко, оговтавшись від початкового шоку, викликаного в усіх першим актом. Згадалося на цій виставі гірке саркастичне зауваження Верді стосовно невдалої постановки його опери «Симон Бокканегра», провал якої спричинила відсутність хорошого виконавця головної партії. «Бокканегра» без Бокканегри?! — спересердя вигукував композитор. — Відріжте в людини голову й подивіться, що з цього вийде!

Фестивальною «Травіатою» диригував японський диригент Чосеї Комацу. Відчувалося, що це вдумливий цікавий музикант, але перекрити відсутність у спектаклі справжньої Віолети ні йому, ні всім іншим учасникам так і не вдалося.

Двоїсте враження справило виконання «Набукко». Протягом усього спектаклю хор і солісти завзято боролися за власні темпи та свій характер інтерпретації з диригентом з Італії Ніколо Колаб’янкі. Диригент не просто вповільнював звичні темпи, а й робив звучання важчим, згладжував рельєфність і гостроту вердіївських ритмів. З музики нібито випаровувався її живий дух, усе набирало характеру академічної нудьги й навіть примітиву. Адже «Набукко» — це лише третя опера композитора, тут він зачаровує не рафінованою майстерністю, а енергією молодого напору, гарячим темпераментом, великим штрихом, рисами стилю, який критики назвуть грандіозним. До чудасій млявої диригентської інтерпретації спектаклю додалася не вельми переконлива в вокальному плані виконавиця складної партії Абігаїли італійська співачка Наузікаа Полічіккі. Її голос — високе сопрано майже колоратурного типу з якимось штучним ляльковим тембром — мало в’язався з характером вердіївської героїні, владної та честолюбної претендентки на царський трон і водночас змордованої ревнощами закоханої жінки. Зовні співачка виглядала ефектно: струнка статура, вузьке обличчя, розкішне руде волосся. Та коли до явно негативних характеристик зовнішності додалися неприємні почуття, викликані тембром голосу, створений образ став плоским і схематичним.

Важко в одній статті передати все розмаїття вражень насиченого фестивального тижня. Його відлуння ще довго звучатиме для всіх слухачів, котрі побували на концертах і спектаклях. Фестиваль безумовно сколихнув і місто, і театр. Ми начебто заново сприйняли й оцінили мистецтво наших майстрів сцени, їхньої талановитої молодої зміни в дзеркалі світового музичного життя, разом з усім світом гідно вшанувавши пам’ять геніального музиканта й видатної людини, ім’я якої Джузеппе Верді.