В Чистий четвер мерці встають опівночі з своїх гробів і приходять під церкву на звук дзвонів, що б’ють тільки три рази. Зібравшись, вони стають перед церквою. Виходить священик, теж мрець, і голосно проказує якусь молитву, що від неї самі двері в церкві відчиняються. Мерці входять до церкви, і священик починає Богослужіння. Перед вівтарем стоять діти і тримають у руках крашанки, наповнені клоччям. Як Богослужіння скінчиться, всі мерці христосуються, а потім виходять з церкви і стають перед її дверима. Після того, як священик знову прочитає якусь молитву, двері церкви самі замикаються, а мерці йдуть на цвинтар і лягають у свої могили.

У великодній понеділок селяни ходять один до одного, христосуються і обмінюються писанками. Цей день називається волочильним. Ходять з поздоровленнями (переважно діти) до рідних, повитух, знайомих, священиків, приносячи в подарунок “волочильне”, що складається звичайно з пшеничного калача і кількох крашанок.

“...се властиво було, може, найбільш людське, гуманне, соціальне свято цілого річного кругу – се обопільне обдарування “дорою” (сей грецький термін досі живе місцями), зв’язане з виявами зичливості і всяких добрих почувань до “всього миру”.

“Діти (до дванадцяти років) носять пироги до батька хрещеного, до матері, до баби на другий день Великодня. Хрещений батько дарує дітей, дає 3 копійки або 5 грошей, батькова дружина насипле гостинців у хустку, дасть крашанок зо дві. Мати хрещена грошей не дає, а дає гостинці. Як дитина приходить до хрещеного батька з пирогами на Великдень, то каже: “Христос Воскрес, будьте здорові з празником!” Хто є в хаті, каже: “Спасибі, таке і вас поздоровляємо, хай великий (чи велика) ростеш!” – і погладить по голівці.

“Дитина сама розв’язує хустку з пирогами, бере пироги і кладе на стіл. Хрещена мати садовить дитину за стіл, почастує її, Насипле гостинця в хустку: насіння, цукерків, бубликів, крашанок; дасть дитині в руки і скаже: “Іди, дитинко, з Богом”.

“Принісши гостинці додому, дитина віддає матері, мати ж висипає їх у решето, а після обіду ділить їх дітям”.

Такі діти називаються “христосувальники”, а подекуди збереглася старіша назва – “волочебники”. Подарунок, що його волочебники одержують, називається “волочільне” або “волочебне”.

На Гуцульщині волочільний понеділок – “се днина, в яку парубки мають нагоду придивитись обстановкам домашнім та наобзорити дівки на сатаніє (обзорини). Газдині справляють у велике пущеннє у себе вечорниці, на які сходяться парубки і дівки танцювати; кожний парубок, що з якоюсь дівкою танцював, має від неї у великодні свята дістати писанку. За тими писанками ходять-волочаться парубки від хати до хати, відки і сей день називається волочільним понеділком. Писанками тими обмінюються парубки між собою, як стрічаються на дорозі, при чім один промовляє до другого: “Поможи нам, Господи, аби сі виділи так на тім світі, як і сі тут видимо”. У хаті звичайно угощують їх, а коли їх та дівчат набереться більше, гуляють при скрипці.

Крім “волочених” поздоровних пісень, на другий день свят виголошувалися ще спеціальні великодні вірші. Вірші виголошували здебільшого діти, переважно хлопчаки, перед хрещеним батьком, матір’ю, дідом, бабою або іншою ріднею. Ось приклад такого вірша:

Христос воскрес, не сам я знес,

А сам з собою душу покою.

Прийняв Христос великі муки,

Взяли Його під Божі руки,

Його мати стояла, такі слова звіщала:

“Ой, синочку мій ясний,

Перед тобою світ красний,

Як будеш ти воскресати,

Будуть перед тобою янголи літати,

З святим Воскресінням поздоровляти”.

За кожний розказаний вірш дарували писанку.

Широко великодні яйця використовуються при обряді роговіння.

Розговіни

Обряд розговіння у різних місцевостях України відбувається по-різному. Господар обходить тричі навколо столу, з мискою, наповненою “свяченим”. Ставши обличчям до святих образів, він розрізує на тарілці кілька свячених яєць і кінчиком ножа або ложкою підносить частину яйця до рота (ніби причащає) кожному членові родини, примовляючи:

“Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого празника Воскресіння Христового в щасті і здоров’ї!”

Такий обряд розговіння ще й досі затримався на Поділлі, Волині та в західній Галичині.

В центральній та східній Україні розговляються свяченою паскою, яйцем, салом, ковбасами. Все це запивають “оковитою”, або без спеціального ритуалу. Розговляючись, стараються не ронити кришок “свяченого” на долівку, щоб, боронь Боже, не потоптати їх ногами. Кришки, що залишаються на столі, кидають у вогонь – “щоб миші не поїли”. Існує повір’я, що як миша з’їсть “свяченого”, то обернеться в кажана і буде літати над головою того, хто впустив “свячене”.

Першу шкаралупу з свяченого яйця кидають у воду – в ріку чи в море.

На Слобожанщині обряд розговіння відбувається так. Вся сім’я стає перед образами і молиться Богові. Після молитви сідають за стіл, і господар відломлює від паски “шишку” та віддає господині. Взявши “шишку”, господиня або відразу несе її корові, або зберігає і віддає корові тоді, коли та отелиться – “щоб відьма не спортила”. Віддавши “шишку”, господар ріже паску на шматки і запрошує всіх розговлятися. Спочатку їдять паску, яйця, шинку; потім доходить черга і до поросяти; звичайно, при цьому не забувають час від часу промочити горло горілкою чи якимось іншим питвом. Упиватися ж під час розговин не можна, бо “як уп’єшся на розговинах, то цілий рік будеш ходити немов у півсні, так тебе Бог покарає”.

Щоправда