– це символ небесного вогню, риба – символ життя і смерті, хрест – символ чотирьох сторін світу і чотирьох пір року, листя дуба – символ богів погоди, підкреслюючи, що всі ці символи походять ще з язичеських часів. Це особливо зацікавлювало французів. Вони давали панові Дмитрові Пожоджукові багато запитань, які заледве встигала перекладати перекладач пані Алла Найди. А наступного дня нашого гостя запросив до себе пан П’єр Реві. Він показував Дмитрові свій дім, обійстя. Зійшлися сусіди. І тут пан П’єр показав гостеві виноград, який посадив під вікнами, і забідкався, що має велику біду, бо у Франції вже кілька тижнів немає дощу, і він мусить поливати виноград. А потім спохватився і вигукнув: “Панове! У мене ж у гостях українець, а він розповідав нам, що в Україні, як довго не було дощу, то українці малювали на яйці граблі і цим самим викликали дощ. Ану і я спробую намалювати граблі на піску біля винограду і, може, піде дощ?!...”. Сусіди розсміялися від почутого і кивнули, що Т’єрові, мабуть, щось бракує, що він такі нісенітниці плете. Але пан Реві таки намалював граблі. Поки гості зібралися до столу, надворі пішов рясний дощ. Здивування всіх не було меж. Всі хвалили українця, який викликає дощ.
Ця звістка широко рознеслася по Ліону. Її підхопили журналісти. Наступного для вже на виставці писанок було багато людей. Вони хотіли пізнати Україну, її мистецтво. Подовгу спинялися біля писанок Тамари Гордової з Полісся, на яких красувалися жар-птиці, пави та голуби, диво-квіти на голубому та коричневому фоні, милувалися писанками космацьких писанкарок Олени Багрійчук, Параски Русинюк, Параски Полагняк, які вигравали жовтогарячими барвами, а також Вікторії Цівки та Ігоря Богославця з Івано-Франківська, Володимира Олещука з Тернополя, Івана Паращука з Криво рівні, Василини Сумаряк з Усть-Путили, Галини Яремчик з Іленців, Віри Дметришин з Корчина і юних львів’янок Оксани Білоус та Галини Іванець. Такого дива французи ще не бачили. То ж не випадковим було зацікавлення льонців процесом виготовлення писанок. І пан Дмитро Пожоджук відкрив для них в Ліоні своєрідну школу писанкарства.
До центру “Дружба” не переставали іти люди. Вони вчилися писати українські писанки, заучували заздалегідь українські слова, щоб привітатися з майстром чи подякувати йому українською мовою. Прекрасні писанки виготовили француженки Клер Жіменез, Паскалі Піно. Звістка про виставку писанок і майстра з України полинула за межі Ліону, і на виставку почали їхати люди з Марселя, Гренобля, Тулузи.
Відомою писанкаркою – українкою у Франції є Галина Хоткевич.
Ще двадцятирічною дівчиною виїхала майбутня майстриня на чужину. Її батька – уславленого письменника і актора, музиканта і фольклориста, громадського діяча – Гната Хоткевича арештували. Вже не сподівалася писанкарка повернутися на Україну, за якою так сумувала.
Але минули літа, ожила Україна новою пам’яттю про своїх синів і дочок. Згадали і Гната Хаткевича, святкували його ювілей. У гуцульському селі Красноїллі відродили Гуцульський театр, який свого часу тут організував був з неписьменних гуцулів Гнат Хоткевич. На святкування була запрошена і пані Галина.
В душі у неї вирувала невимовна радість. Здавалося, що неї виросли крила.
Далі були сердечні зустрічі у Львові, Чернівцях, Києві і на Гуцульщині, яку так любив Гнат Хоткевич.
На Гуцульщині пані Галині вперше подарувати космацькі писанки. Вона довго-довго ними милувалася і призналася, що й сама займається писанкарством з дитинства.
Спочатку не виготовляла писанки, бо писанка рів в Україні було багато, але дуже любила в батьківськім домі гортати книжку з малюнками писанок. Тільки у Франції пані Галина відчула потяг до рідного, українського.
Тоді й вирішила виготовляти писанки, які б веселили її душу. Технології їх виготовлення не знала. Узори малювала із пам’яті. Спочатку малювала пензлями і виходило щось на зразок мальованок, але дуже хотіла робити воскову техніку. Її син Богдан спробував першим цю техніку. І розписав на яйці гуцульську церковицю тремтячими жовтими лініями. Писальне-кистку зробили самі. Фарби брали які знаходили. Пробували рослинні барвники робити, але на чужині було важко відшукати трав подібних до українських. І не було кому підказати. Тільки пізніше, в 1969 р. отримала пані Галина книжку Е.Біляшівського “Українські писанки”.
Галина Хоткевич зараз не тільки пише писанки, але й популяризує їх через виставки, видавництво листівок з їх зображенням.
На витворах пані Хоткевич є дуже багато гуцульських символів. На одній з писанок на зеленому тлі зображено дерево життя. Доповнено воно червоними соковитими плодами. А під ними – два красені олені. Від цієї писанки віє карпатським краєм, і присвятила вона її пам’яті свого батька, який так любив Гуцульщину. На другій – на такому ж тлі писанкарка намалювала ніжну квітку і велике гроно винограду.
Є в пані Галини писанки і два і триколірні. Вони здебільшого на червоному тлі. В окремих випадках майстриня контури орнаменту наносить на білому яйці і опускає в червону фарбу, після чого обтирає віск, а в інших спочатку кладе яйце в жовту фарбу і робить по жовтому тлі восковий розпис, а відтак опускає в червону барву і обтирає віск. В обидвох випадках писанки оригінальні, на них пані Галина відтворює поширений мотив Гуцульщини “Сорок клинців”.
Нерідко для основного фону обирає художниця і чорний колір. Тоді тонкі контури орнаменту виділяє біла або жовта барви і між ними червоний колір. На таких писанках авторка виконує мотиви “дубові листя”, “вовчі зуби”.
Найбільше ж уваги пані Хоткевич
