КУРСОВА РОБОТА

на тему:

???????????????????????????

ПЛАН

Мистецтво вишивки.

Ткацтво – вид народних промислів.

Декоративне оздоблення дому.

Майстер ручного ткацтва с. Жукова.

Мотиви орнаментів на тканинах.

Художні вироби митця.

Старі дерева не гнуться,

Сиві ріки не висихають, -

Мовить прислів'я про міцність давніх традицій.

Багатство художньої творчості народу яскраво проявилося в мистецтві вишивання.

У візерунках гуцульської вишивки втілена любов до декоративності, барвистості, прагнення до краси. Орнаментика і техніка вишивання на Гуцульщині збереглися з глибокої давнини. Є в них ряд особливостей, спільних з вишивками інших областей України.

Експонуються давні вишивки – “виставки-мережки”. Їх орнаменти будують горизонтальними рядками геометричних візерунків нескладної композиції, симетрично розміщених з двох боків ажурної мережки.

Найбільш типовий орнамент вишивки – дрібний, геометричний, в якому сполучені різні мотиви, переважно ромби й трикутники.

На Гуцульщині найбільш поширеними були вишивані мотиви: “сливові”, “баранячі роги”, “скриньові”, “головкаті”, “чічкаті”.

Своєрідна особливість притаманна вишивкам села Жукова. Їм характерна яскрава кольорова гама, що переливається від яскраво-жовтого до темно-вишневого. Орнамент твориться дрібними геометричними мотивами, вишитими хрестиками. Найбільш поширені їх назви: “дубовий лист”, “безконечні”, “пушкаті”, “летєчі”, “черешневі”.

У вишивках гірських сіл зустрічаються і рослинні візерунки, найчастіше – “ружі”.

Гуцульські вишивки переважно виконані “низзю”, способом, при якому нитки йдуть паралельно основі, шиються з вивороту.

Орнамент сучасних гуцульських вишивок в більшості традиційний, геометричний. Він постійно збагачується новими елементами та композиційними рішеннями.

Найбільш поширений дрібний геометричний орнамент, який суцільно вкриває поверхню.

Після вишивки ручне ткацтво є найбільш поширеним і масовим видом народних промислів. За останнє десятиріччя ще більше розквітла творчість майстрів художнього ткацтва та килимарства. Використовуючи кращі традиції минулого, вони створюють нові композиції, розширюють асортимент виробів, враховуючи якість нових матеріалів та вимоги всезростаючої культури сучасного побуту.

Мабуть немає на Україні жодного села, де б жінки не ткали у себе вдома полотно з конопляної і лляної пряжі, а також вовняної тканини для одягу.

Ткацтво України було широко розвинуте уже в часи Трипільської культури (ІІІ-ІІ ст. до н.е.). Про це свідчать численні археологічні знахідки, зокрема кам'яні або глиняні пряслиця, а також глиняні посудини з відбитками тканини. Все це дає змогу дізнатися з якого матеріалу і якого типу тканини тоді виробляли.

Про ткацтво трипільців ми згадали для того, щоб відчути яке глибоке коріння воно має на наших землях, скільки мільйонів ткачів вклало праці, хисту, художнього смаку в складання та розвиток традицій цього диву народного мистецтва.

Клімат і землі України ніби спеціально створені природою для вирощування льону. Майже у кожній сільській хаті зимовими вечорами збиралися жінки й дівчата прясти нитки, щоб пізніше виробити рушники, скатертини, полотно.

Ткачами були тільки чоловіки, який на селі було один або два. Вони могли робити тканини з найскладнішими плетіннями, різноманітними візерунками. Адже в жодному іншому виді народного мистецтва художній речі не залежить так від технічних прийомів її виготовлення, як у ткацькому виробництві.

Техніка виготовлення визначає фактуру тканини та її характер. У розпорядженні ткача, щоб він не захотів зробити – виткати просте полотно, чи найскладнішого малюнка узористу тканину, завжди є лише повздовжні нитки основи і поперечні нитки піткання. Вся краса, все розмаїття тканини, їхня фактура і орнаментика залежить від того, у якому порядку нитки цих головних груп будуть перетинатися, накладатися одна на одну, від способу їх переплетіння.

Однак незважаючи на такі досить жорсткі для художньої творчості вимоги, протягом віків народ виробив безмежне розмаїтті тканини, які задовольняли не лише всі практичні потреби, а й відповідали естетичним уподобанням населення різних областей України. У кожній етнографічній зоні вироблялися свої типи тканини для всіх видів одягу, постелі, для декоративного оздоблення дому. Утворилися визначні ткацькі осередки, що впливали на формування і характери виробів прилеглих сіл або й цілого району.

Перед очима рівнина. Навколо вдосталь випало снігу. Трохи далі чорніє ліс. Коли в'їжджаємо до села, хати мов білі гуси, збігаються назустріч.

Саме в цьому селі, назва якого Жуків, 7 лютого 1916 року народився Степан Прокопович Скрипчук. Батько – Прокіп Ількович, мати – Анна Юрків на як і всі решту жителі села, працювали на землі. Нелегка їх праця. Діти підростали, серед них і сил Степан. Бігав малий Степан до сусідів, приглядався до ткацького верстата. Зацікавило його як то їз звичайних ниток виходять такі гарні полотна. Просив батька, щоб дали його на навчання. Довго в сусідів не був, тільки два тижні. Почув, що в сусідньому селі Хоти мирі є майстри, які вміють і запаски, і пояси та інші дуже гарні речі робити. Знову просив дозволу у батька на навчання.

Учнем був здібним. Після навчання почав працювати вдома. Заробіток у ткачів був добрий – за один день можна було заробити 5 золотих (1 ц пшениці коштував 7 золотих).

Займався Степан Прокопович просвітницькою діяльністю. Були членами просвіти і старші, і молодші. Основною роботою було розповсюдження літератури, існувала також каса взаємодопомоги, готували виступи перед святами, займалися і військовою підготовкою.

В 1937 році призваний до Польської армії де застала війна. Був в таборах біля Освенціма.

Коли робили перепис по національностях і спеціальностях, попав працювати до фермера. Повернення додому було через шість довгих років. Навчання в Коломийському педучилищі дало змогу освоїти нову професію – педагога. Заочне навчання в Івано-Франківському інституті ім.. Стефаника було не закінчено за відсутністю коштів.

Степан Прокопович на педагогічній ниві з 1950 року.

Ткацтвом займався лише у вільний час, тому робіт було не багато. Більше часу проводив за станком