ПЛАН

Показ моделей кожухів і кептарів різних часів і різних фасонів нашого села.

Що треба було зробити, щоб такий кожух чи кептар появився у нас на плечах.

Коротка історична довідка.

Цікаво знати, що ... (короткі відомості про пістинських кушнірів, їх навчання).

Розгляд фотографій (з моїм коментуванням).

Слово художній самодіяльності.

КОРОТКА ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Кушнірство – промисел, який включав вичинку шкіри з хутром і пошиття з неї кожухів, кептарів, шапок. Цей промисел мав на нашій території сприятливі умови – чималі запаси місцевого хутряного одягу в умовах клімату з різкими перепадами температури.

У Косівському повіті у 80-х роках ХІХ ст. налічувалось 107 кушнірів.

В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. виділяється кушнірством село Пістинь. Майстерність пістинських кушнірів була відома не тільки в усіх довколишніх селах, а й на Коломийщині, Снятинщині.

Кушнірство Гуцульщини кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. носило винятково кустарний характер. Якщо в інших промислах із зародженням капіталістичних відносин змінюються до певної міри знаряддя праці чи види сировини, то у кушнірстві увесь процес обробки сировини та пошиття виробів і далі здійснював майстер вручну, саморобними примітивними знаряддями. До роботи залучались члени сім’ї (приклад – ясінка Дмитра Костинюка і дочка, пізніше – внучка), у міських майстернях – 1-2 челядники (приклад – у Рибака челядником був Пліхтак Юрій Дмитрович.

До першої світової війни у північній частині Гуцульщини шили довгі кожухи: відрізні в лінії талії, рясовані. На пошиття такого кожуха йшло 7-8 шкір. Подібного крою кожухи виготовляли в районі Делятина, Пістині, Шешор, Уторопів – аж до Кут.

Вибравши певну форму, майстер кожну шкіру кроїв так, щоб найменше зрізати. Користувався при цьому ножем (“Бричем”), шив спеціальною тригранною голкою і лляними нитками, для міцності дубленими у вільховій корі або навощеними. Готовими викройками не користувалися, хіба що іноді, при пошитті дублених кожухів. Не тільки в оздобленні, а й пошитті кожухів, кептарів виявлялась майстерність народних умільців. Щоб річ служила якомога довше, була зручною в побуті, дбали і про види швів, і про способи з’єднання окремих деталей. Шви застосовували лицеві та виворітні. На давніх традиційних білих кожухах і кептарях усі шви робили лицеві, прикриті тонкою шкіряною смужкою, яку дрібно стебнували чорними або білими нитками. Для зміцнення внутрішніх швів гуцульські майстри між двома деталями вкладали тоненький шкіряний ремінець (”серце”). У дублених кожухах усі шви виворітні.

Крім кожухів, кептарів, кушніри займались і пошиттям хутрових шапок. У нашому селі поширеними були смушеві шапки двох видів (показую на фотографіях : де я в дружках – шапки у молодих і де вуйко Михайло – типу “козацькі”).

А ще в нашому селі поширеними вважались шапки-клепані – шапка з синього або червоного сукна, підшита овечим хутром, а краї облямовані лисячими хвостами.

Напевно, наші предки запозичили собі такий вид шапок від наших завойовників –монголо-татар.

ЯК ВСЕ ПОЧИНАЛОСЬ?

(записано з уст Рибак(Білецької)

Анни Юрівни, 1923 р.н. – дочки Микитинського кушніра Рибака Юрія Михайловича – 1903-1944 на уроці-зустрічі 9.ІІ.1994 р.):

Різали барана, або купували шкіру на ярмарку, ішли в ріку, добре прали ту шкіру, клали у шкафу, потім п’єлом (такий закочений саморобний ножик) відбирали пліву від шкіри.

Далі брали житньої або кукурудзяної муки, замішували з неї густий чир, розстелювали шкіри і мастили ці шкіри цим чиром.

Після кожну шкіру звивалося, як голубці і складалось в цебер. Заливалосі ці шкіри в цебрі холоднов соленов водов. І так вони там кисли 4-6 днів. Обов’язково – у теплі, на печі.

Був такий ключ (як стремено у коня) – називалосі ключувати шкіру, тобто натягувати, аби була м’яка, щоб не було на ній ніяких зморшок.

Далі клалосі на п’єла і білилосі гальбестром – аби шкіра була біла.

З такої вже файної відбіленої шкіри тато шив кожухи всім, хто замовляв.

Шив все руками. Мав мірки. Іголка-ярівка - ярувалосі пояси (якщо довгий кожух).

Швайка – нею трохи здиралося вовну (якщо була занадто довга).

Капслєта, сап’ян, шкіру, шкурки, нитинину (для китичок) – це все купувалосі у склепах у жидів і прикрашалосі кожухи і кептарі.

Учивсі тато ще парубком у поляка Статкевича, який жив там, де зараз живе Поціхович Дмитро.

Мав тато 4 учнів, вони ходили до тата кожний день – довго, років 2-3. Один з них Пліхтяк Юрій Дмитрович – моєї мами, Бейсюк Г.М., рідний брат. Коли всьо навчивсі файно робити, то був чилєдником у тата.

Все, після того, як тато загинув на війні, забрали микитинські кушнірі.

4 учнів (Слюсарчук Марійка, Василащук Іванко, Пліхтяк Віталія, Пошиванок Таня) – 12.ІІ.1994 р. – були вдома у дочки кушніра Костинюка Дмитра Степановича – Сенчук Марії Дмитрівни, яка нам показала шкафу, п’єло, ключ.

Знайшла документ, який свідчить про те, що її батько – Костинюк Дмитро Степанович з 18 вересня 1922 р. по 3 березня 1926 р. учився теж у пана Статкевича і був взірцевим учнем. Це – своєрідний диплом, якому вже 77 років! (на сьогодні – жовтень 2003 року).

За Польщі шив вночі, крадки, бо польський уряд забороняв українцям займатися цим ремеслом.

Все шив руками, у всьому йому допомагала його дружина Марія Петрівна, потім вже, дочка, а в останні роки вже й її дочка.

Шив писаний кожух кореспонденту “Известий” – є фотографія.

На кожний рачок з нитинини робилася китичка – це Марія Дмитрівна нам показувала.

І ще – робота Марії Дмитрівни – до 180-річчя Т.Г.Шевченка – килимарство:

Шевченко у