Товщина сукна, його ширина (до 70-80 см.) його пружність зумовили форми давнього народного одягу – просто лінійний крій складений з прямокутних деталей, що зрідка доповнювався вставними гострокутними клинами або так званими вусами.

Окремі елементи сукняного одягу зшивали їх художнім стібком, а бере жінки закріплювали обміткою. Більше видні місця прикрашали нашивками з білого, чорного або барвистого вовняного шнура або, як це видно на гуцульських сердаках плетеними з барвистої волічки косичками, китицями дарновистами і аплікаціями кольорового сукна.

Розділ ІІ.1. Оскільки важливе місце в господарстві гуцулів займало вівчарство, то основною сировиною для ткацтва (особливо у високогірних селах) була овеча вовна. Якість вовни залежала від породи овець, відгодівлі та їх догляду.

Обробка вовни заключалася в тому, що спочатку знімали овече руно раз або двічі на рік – весною і восени. Прали вовну в річковій воді, сушили, розскубували її пальцями і чесали на гребенях. Взимку їх прями на веретені з кужелями.

Гошко Ю.Г. Гуцульщина // Історично-етнографічне дослідження - К.: Наукова думка, 1987 – с. 470.Знімали “руно” (стригли овець) металевими ножицями двічі на рік: на весні стригли старих овець, влітку ягнят. Вовна зі стрижена з одного ягняти називалася “міцно”, а з річно вівці “ярки” – “натенина”. Зістрижену вовну сортували по кольору і по якості, парили окропом в дерев’яному цебрі 2-5 годин, потім перекладали в плетений з ліщини кошик в якому промивали її холодною водою і просушували на горожах, на жердинах і драбинах.

Спочатку вовну розскубували (“скубли”) руками, після чого розчісували (“чухрали”) на вертикальному гребені відділяючи при цьому довгу вовну (“чистий волос”) від короткого (“штиму”). Коротку вовну розчісували (“гра блювали”) на металевих щітках (“граблях”). Щітки – це дерев’яні дошки (20-30 х 24-28 см) до яких кріпилися на ремені дротяні гачки на відстані 1 см один від одного (мал.. ). Від густоти розміщенні гачків залежала якість розчісування вовни. При чесанні практикувалося змішування вовни ягнят та річних овець у певних пропорціях.

Існували різноманітні способи обробки вовни з метою досягнення певної фізичної властивості структури тканини.

Так із довгого “волосу” пряли тонкі, цупкі, й тугі нитки на підткання, тільки грубші ніж на основу.

На основу для сукна брали преважно “волос”, але на підткання часто змішували “міцел” і “натенину” і вовну старих овець. Сікна виготовлялися різні. Заможніші люди більше виготовляли з тоншого сукна переважно з вовни однорідних овець і ягнят. Бідні селяни змішували різні сорти вовни, часто різної якості і робили з неї грубе сукно.

Загалом обробка вовни на Гуцульщині протягом довгого часу проводилася вручну, із застосування знарядь і засобів обробки характерних для інших етнографічних груп.

Розділ ІІ.2. Характерним для Гуцульщини було те, що в гірських селах обробка вовни була на вищому рівні.

Заключним етапом обробки сировини, була підготовка частого прядива до прядіння. Для цього з повісма витягували “миканки” розкладали їх на мокрій лавці і зволожені туго конусоподібної форми. П’яли нитки веретеном з куделі ((кожівки”, “кужівки”) (мал.).

Давнішого виду куделі робили з стовбура з короткими сучками або з потовщенням посередині. При прядінні нижній кінець куделі – “Державно вставляли в діру лавиці або в “присідку” чи (ідучи дорогою) “сідець”. Відомо, що гуцули пряли ідучи дорогою чи їдучи на коні в цьому випадку куделю закладали за пояс.

Пряли нитик з допомогою веретена, виготовленого з ліщини.

Сидорович С.Й. Художня тканина західних областей УРСР. Техніка виготовлення народних художніх тканин. – К.: “наукова думка” 1979 р. с. 31-63.

На Гуцульщині існувало два типи веретен: - давнішого типу, що закінчувались внизу своєрідною потовщеною головкою з різними заглибленнями для навивання ниток; - новішого, що мали коліщатко, яке виконувало функцію розгонового колеса.

Спосіб прядіння загальновідомий. Грубі нитки пряли довшим та важчим веретеном, а тонкі – порожним і легшим веретеном. Пряли в кулаці і в пучках. В кулаці переважно тоді, коли веретено легше, а коли важче в пучках.

Напрядини нитки змотували з веретена на мотовило довжиною (70-200 см). Кожні 3 нитки рахували за одну “чисницю”, 10 чисниць становило “пасмо”, 20 пасем – “півміток”, два півмітки – “міток”. Кожне пасмо перев’язувалось шнуром.

Обчислювання ниток на чисниці загальноприйняте, але кількість ниток в пасмах залежно від довжини мотовила в багатьох місцевостях України була різна.

Зняту з мотовила пряжу (“міток”) вимочували в теплій воді, пізніше мили, після чого злили, для цього у великий цебер викладали дерев’яну бочку з отвором на дні (“полованницу”, “золницю”). Отвір знизу затикали чопом, а зверну накривали черепком. На дно часом клали вівсяну солому, а на нього клали “мітки”, пересипані попелом з букових дров. Зверху “мітки” теж накривали вівсяною соломо. Заливали окропом і зав’язували веретою. “Мітки” парились цілий день, у вечері чіп витягували, вода із золою стікала в цебер, її знову доводили до кипіння і знову заливали цим кип’ятком “мітки”. Так цей процес повторювали протягом 2-3-х діб, вранці і ввечері, після чого “мітки” вибирали, полоскали в річковій воді, добре прали пранником на камені, висушували переважно на морозі від чого пряжа ставала м’якою і білою.

Розділ ІІ.3. Наступним етапом у виготовленні сукна є процес ткання.

Верстати на сукно не різняться будовою від тих на яких тчуть полотно, у них лише нити і бердо рідше бо основа грубша та й сукно має вийти м’яке, а