Для повсякденного одягу виготовляли грубе (“остре”, “чіворське”) сукно з вовни старих овець, а для святкового - значно тонке і м’яке.

Відповідно до традицій окремих осередків сукно робили з різною фактурою. В Північних регіонах Гуцульщини (Баня-Березів, Білі, Ослави, Заріччя, Микуличин) характерне сукно з своєрідною вузликуватою поверхнею _ “ключками”. Для досягнення цього фактурного ефекту підбирали волос як на основу так і на ткання. пряли легко виткане сукно валяли в ступах для ущільнення й отримання ворсової поверхні. Тут використовувались сукна переважно натуральних кольорів на сердкаки, а з білого – виготовляли святкове вбрання, весільне.

В Південних регіонах Гуцульщини (Космач, Соколівка, Виженка) робили тонше сукно з гладкою поверхнею чорного або темно-коричневого кольору для сердаків.

У гірських місцевостях (Річка, Криво рівня) на повсякденний одяг ішло сукно, чорного, коричневого, білого кольорів, з сірого робили святкову манту, з білого – чучило.

Виробництвом сукна тут до кінця ХІХ ст.. займалися цілі родини, також сукном сплачували податки.

Сувої сукна входили також для посагу дівчини.

Розділ ІІ.4. На Гуцульщині побутувало сукно як природного так і фарбоване в чорний і червоний кольори. Сукна з натуральної сировини мали природну барву вовни, себто: чорну, білу, сиву, темно-брунатну, коричневу.

Сукна з натурального чорного кольору з часом руділи, тому їх часто задублювали (“червоними”) у відварі кори з чорної вільхи та лушпиння горіхів.

Черлене (червоне) сукно роблять з білого натурального сукна, яке протягом 2-3 діб обезжирюють, тобто парять в лузі з букових дров і після цього фарбували камеллю з галунок на бурячковій заквасці. В тому розчині сукно повинно улежати найдовше 1 годину, і під час цього процесі його потрібно часто і обережно повертати.

Сукно натурального чорного кольору виготовлялося з “мильки” – вовни молодих овець, через що воно називається мицькове. Таке сукно не потрібно фарбувати, воно все одно залишиться чорним, його використовують на строни для жінок (мал.)

Вовну із старих овець, яка є брунатна, а сукно з неї після валяння рудаве, фарбують на чорне ось як: сухі та спілі стручки випущеного бобу заварюють із зернятами соняшника, березовою та вільховою корою; відвар зливають до бодні і кидають туди сукно на 3-4 доби, часто перевертаючи, після чого його сушать на повітрі. Таке сукно не тратить чорної барви, воно стає густіше і триваліше, але на дотик воно менше делікатніше ніж мицькове.

На Гуцульщині найбільше побутував одяг з червоного сукна.

ІІ.5. Заключним етапом виготовлення сукна, є процес валення.

Сукнянук тканину злегка прибивали бердом, а потім віддавали ущільнювати (“уступувати”) у сукновальні (“фольги” мал.) чи водяні струпи. Збереглися згадка, що в 1482 р. в с. Березові був млин і при ньому сукновальня.

В гірський селях виготовляли багато сукна, тому ступи були при кожному млині, а в таки селах, як Білоберізка, Красноїлів, Богдан і Яблониця, було по три і більше ступ.

Горинь Г.Й. “Грендиш Я.Д., Никоран О.І.Гуцульщина// Домашні промисли і ремесла. – К.: Наукова думка, 1987 р. – с.127-136.В.Залозецький писав, що тільки водному селі Річці в 1870 р-х було 15 млинів, при яких працювали ступи. На жаль на даний час ступи не збереглися.

Принцип валення у водяних ступах відрізняється від ручних фолюшів, які побутували у рівнинних місцевостях України.

Процес воляння проходив так: вода з малинівки падала на водяне колесо обертаючи при цьому вал (“воротило”) на осі якого навхрест на певній відстані вмонтовано чотири гранчасті стовпці (метачі”, “метанки”). Паралельно валу розміщена колода з одним або двома видовбаними півкруглими коритами, гніздами, перегородженими стояками. В кожному кориті – по два сходоподімних зубчастих молоти (“наголовачі”, “макогони”,”довбні”) прикріплені на видовжених чотиригранних балках (“батога”). Вони на певній відстані вмонтовані в “нивиці” на металевому “сворені”. При обертанні валу кожен метач раз по раз чачепає грань скупаря піднімаючи його вгору, після чого той подав назад і зубами бив сукно в кориті зібране в складки. Оскільки в першому ступорі зуби довші з одного краю, то він б’є і завдяки конічній формі корита піднімає складку сукна, другий має довші зуби з протилежного боку, тому він при падінні б’є і одночасно перевертає цю складку. В такий спосіб безперервно ступорі б’ють і перевертають усі складки.

Кожні 2-3 години ступи зупиняли, сукно перебирали, щоб воно не заплуталось і не билося. В гнізда вкладали по 30-35 мір сукна (сукно міряли на “лікті”, на “рифи” та сажні), заливали його теплою водою, яка невеликим струменем стікала зверху по жолобу.

Валяли сукно 1-2 доби поки воно не стане густе і на поверхні з’явиться “барва” – дрібні ворсинки. Тривалість залежить від якості вовни, щільності прядіння і густоти ткання.

Художні особливості гуцульського одягу із сукна

Верхня гуцульська одіж – тільки сукняна та кожушана, з матеріалів домашнього виготовлення.

Серед типів сукняного верхнього одягу виділяється плащовидний одяг двох форм: мішковина накидка без рукавів – гуля; і різновидності плащовидного одягу з рукавами – сердак, манта, чуганя.

Найдавнішим зразком плащовидного одягу є гуля, яка до цього часу збереглася в Карпатахяк верхній обрядовий одяг (під час весілля одягають молоді). Форма гулі надзвичайно проста.