Н.В.Гоголь, говорячи про творче використання діячами хореографії танцювального фольклору, писав: “Керуючись тонкою розбірливістю, творець балету зможе брати з них (народних танців) скільки схоче для визначення характерів танцюючих своїх героїв”. Саме для правдивої реалізації хореографічних образів Гоголь прикликав хореографів не відриваючись від рідної національної основи, впитувати її образи і світовідчуття, її мудрість і фантазію, її свіжість і глибину, але ніколи не забувати про головну принаду істинного художника – про силу могутності художнього узагальнення - головною зброєю реалістичного створення образу. Тут все залежить від самого хореографа: чи буде він бачити в народному танцювальному мистецтві архаїчне і застояне явище, або ж навпаки, явище, яке розвивається разом з ростом духовної культури всього народу.

Практика російського багатонаціонального балету незмінно доказує, що в народній творчості важливо відчути і підхватити традиції живі, що дихають пульсом сучасності, традиції, направлені в майбутнє. “Юність” Чулаки-Фенстера, ”Дівоча башта” Бадалбейлі-Алмасзаде, ”Серце гір” Баланчивадзе-Чабукіані, ”Маруся Богуславка” Свічникова-Сергеєва, ”Сакта свободи” Скулте-Чанги, ”Шурале” Ярулліна-Якобсона, ”Сім красунь” Караєва-Гусєва, “Камінна квітка” Прокоф’єва-Григоровича та інші виявились хореографічними полотнами, які внесли велику лепту як в становленні реалістичного методу російської хореографії, так і в досконалення та поповнення хореографічних образних ресурсів.

Переростання національного в інтернаціональне в мистецтві танцю завжди пов’язане з відкриттям нових хореографічних світів, які, будучи творчим продовженням пізнаного і досягнутого, розширює горизонти мистецтва за рахунок виявлення самобутніх і сильних сторін, притаманих кожній національній культурі. Діалектика взаємозв’язку національного і загальнолюдського, що враховується естетичною наукою, прийнятно для хореографії, полягає в тому, що витвір хореографічного мистецтва з усіма притаманними йому формами, прийомами, методами національного музичного і танцювального мислення, виходячи з національних рамок, стає явищем інтернаціонального звучання. Балет “Легенда про любов” Мелікова-Григоровича, який став не тільки для азербайжанського, але і всього світового балету важливою вершиною хореографічної думки, утвердив в хореографії ті поглиблено аналітичні начала, ту філософську глибину і змістовність, які характерні для мистецтва взагалі.

Принципи симфонічного мислення в хореографії.

Сучасні хореографи шукають шяхи вдосконалення хореографічної образної системи за рахунок максимального виявлення емоціонально-виражальної сили танцю. Причому танцювальний симфонізм в балетах Ю.Григоровича, І.Бельського, О.Виноградова та інших виростає з симфонічної єдності музичної, хореографічної і живописної драматургії. І.Бельський дозволяє танцю жити за правилами симфонічної музики і тільки з нею вимірює закони танцювально-образного розвитку. Прагнення до інструментально розвиненого танцю в балетах І.Бельського “Ленінградськая симфонія”, “Дев’ята симфонія” на музику Дмитра Шостаковича дійсно сприяють досягненню нових, цікавих і змістовних задач, надає балетним виставам високу пристрастність, публіцистичність.

Звернення хореографів до симфонічної музики, не розраховане на спеціальне втілення в балетній пластиці, може обернутися і втратою багатозначності, асоціативної щедрості, психологічної глибини сприйняття музичного матеріалу, тому що існує естетичний закон неперекладання зображально-виражальної образної системи одного виду мистецтва в інший і з ним хореографи не можуть не рахуватися.

Висновок

Життя приносить в танець нові хореографічні виміри, нові пластичні інтонації і кожний хореограф, якщо він хоче бути сучасним не тільки зі строни трактування на сцені сучасної тематики, але і використання всіх можливостей сучасного хореографічного мислення, повинен бачити і підмічати в самій дійсності зародження і розвиток нових пластичних “красок”, пластичних образних ресурсів.

До класичного танцю я відношусь не як до виробленого віками канону, в нього вкладається естетичний ідеал сучасності, танець наповнюється стрімким, пульсуючим ритмом життя, так як мірилом художньості для танцю і досі залишається здатність сучасно бачити світ і передавати його в пластиці, близькій і зрозумілій сучасній людині.

Процес поповнення хореографічної лексики відбувається в танці за рахунок збагачення класичного танцю пластичними мотивами національної характерності, раціонального використаня пантомімічних виражальних засобів, елементів спорту, художньої гімнастики, акробатики, творчого відновлення і використання обширного арсеналу академічного танцю.

Для мене танець – це образ в рухах і музиці, який необхідно майстерно передати, донести до кожного глядача, образ надзвичайно виразний, але в той же час наділений зображальними правами балетної пластики. Зображальність і виражальність в танці змагаються один з одним, ніколи не втрачаючи глибину думки і не йдучи в розріз з поетикою танцю.

Література