СТИЛЬОВА ЕВОЛЮЦІЯ ГАЛИЦЬКОЇ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ХІХ - ХХ СТ.

ІСТОРИЧНА СИТУАЦІЯ. ПЕРЕДУМОВИ КУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ
   Яким б інтенсивним не видавався музично-культурний процес у Галичині у другій половині ХІХ - першій третині ХХ ст., він все ж протікав більш рівномірно і послідовно, аніж наступний за ним. Бурхливі історичні події, часта зміна політичних орієнтирів, радикально протилежні концепції національного і "інтернаціонального" - все це не могло не вплинути на розвиток музичного мистецтва. Особливо істотно позначилося на ньому ідеологічне керівництво творчим процесом - феномен, з яким практично не стикались попередні епохи і який доводиться постійно враховувати, торкаючись духовного життя і розвитку художньої культури тієї доби. Лише останні роки незалежної України від 1991 р. можуть розглядатись як такі, що, попри фінансову скруту, дозволили композиторам виразити своє творче "я", спілкуватись з зарубіжними мистцями, досконаліше вивчати власну спадщину. Невипадково, цей останній період, всупереч несприятливим економічним обставинам, позначений такими вагомими художніми здобутками, появою численних творів львівських композиторів, авторів інших міст західного регіону України, котрі свідчать про суттєве оновлення світоглядних позицій, духовних орієнтирів.

Подаючи у цьому розділі історичні передумови розвитку, одразу зіставляємо їх з конкретними здобутками композиторської школи, оскільки історична, суспільно-політична ситуація змінювалась так стрімко, що практично немає сенсу двічі повторювати ту саму періодизацію, спочатку з позиції історика, а пізніше в контексті розвитку композиторської школи та музичного життя. Тому хронологія включатиме і ескізне визначення суспільно-політичних обставин, і одразу - їх вплив на еволюцію культури, на формування мистецьких позицій.

Період від 1939 до дев'яностих років може вважатись одним з найбільш складних і суперечливих в історії української музики. Взагалі об'єднання таких несхожих між собою етапів вельми умовне, оскільки протягом цих шістдесяти років декілька разів кардинально змінювались суспільні установки культури, національні пріоритети, сам триб життя. На Західній Україні він приніс численні втрати і складні випробування, хоча і ознаменувався разом з тим - як це не парадоксально - немалими досягненнями як у сфері композиторської творчості, так і у розвитку музичного життя, у різних галузях: музичному театрі, інструментальному виконавстві, музикознавстві, професійній освіті тощо.  

В даному розділі відбудеться певне звуження територіальних рамок об'єкту дослідження - в центрі уваги буде саме львівська композиторська школа. Таке обмеження тематики видається доволі закономірним з декількох причин. По-перше, на кшталт вседержавного спрямування до зосередження кращих сил (інтелектуальних, спортивних, творчих і т.д.) у столичних, або ж значніших центрах за ієрархією - у Москві більше, ніж у Києві, у Києві більше, ніж у Львові, - відповідно, і у Львові зосереджувались значніші творчі і наукові осередки більше, ніж у всіх інших центрах Галичини. По-друге, це призвело до значного обмеження творчого життя у інших містах, де скільки-будь вагомі культурні акції належали до рідкості, а доводилось спиратись здебільшого лише на власні сили. І хоча часто провінційні мистці бували доволі обдарованими і своєрідними, їх доробок - з тієї ж причини - отримував замалий суспільний резонанс поза межами свого міста чи містечка, щоби істотно впливати на художній процес. Ситуація змінюється лише в останнє десятиріччя - і то переважно в першій половині дев'яностих років, коли в Івано-Франківську, Дрогобичі, Тернополі та й менших містечках проходять цікаві і непересічні мистецькі акції. Проте вони набули більшого значення для літератури (група "Нова дегенерація") чи для малярства (вернісажі авангардового малярства в провінції), аніж для композиторської творчості. Можна стверджувати активізацію самого музичного життя, появу цікавих колективів, проведення фестивалів, але на композиторську творчість це вплинуло досить опосередковано. В останні ж роки творчий сплеск знову спадає, причому не лише в менших містах, але й у Львові, - на цей раз з причини матеріальних нестач.

Прихід радянської влади, котрий спочатку обіцяв райдужні перспективи у розквіті "мистецтва для народу і в ім'я народу", насправді обернувся диктатом тоталітарної ідеології, занепадом духовних цінностей, які складались в нашому народі протягом багатьох сторіч, свідомим утиском національних традицій, на зміну яким пропонувалась уніфікована "класова свідомість". П'ятдесятиріччя розвитку музичної культури в нашому краї за таких умов - процес вельми неоднозначний. Зрозуміло, що розглядати його спадщину за старими мірками неможливо, необхідні нові естетичні принципи відбору та оцінки, за якими значна частина офіційно визнаних "шедеврів" займе своє місце лише як пам'ятка свого часу, що відобразила головні тенденції епохи і ідеології, не претендуючи на значніший слід в історії культури. Проте і відкидати всі здобутки, котрі виникли протягом тих років, було б некоректно, оскільки всупереч зовнішнім обставинам, поруч з відверто плакатними, написаними на потребу дня "агітками", творились справжні шедеври мистецтва, що збагатили національну духовну скарбницю. Музика під тим оглядом опинилась у дещо кращій ситуації, порівняно, наприклад, з літературою, театром чи живописом завдяки своїй опосередкованій системі художньої виразності. Серед всіх жанрів лише монументальні, вокально-хорові, такі, як кантати, ораторії, а також масова пісня знаходилась під постійним наглядом відділів ідеології обкомів і райкомів КПРС, та ще частково опери і інші сценічні композиції, пов'язані зі словом, повинні були відповідати офіційним ідеологічним поняттям. Щодо симфонічної і камерної музики, то її зміст не міг регламентуватись надто суворо, а отже і залишав більше простору для творчого злету. Варто наголосити, що не весь радянський період вкладався у якісь одні незмінні рамки, хоч зовні "ідейна платформа" залишилась однаковою. Проте неможливо було спинити ті внутрішні процеси