Ці два роки, котрі передували фашистській окупації і не змінили істотно напрямку творчості мистців. Вони "по інерції" ще зберігали основні художні орієнтири, вироблені замолоду. Організація Спілки композиторів Радянської України, до котрої були прийняті більшість з діючих на Галичині композиторів, на початку мала швидше зовнішньо-бюрократичний характер і мало заторкувала сутність творчої діяльності. Репресії перших років більшовицької влади проти свідомої української інтелігенції в Галичині в меншій мірі заторкнули саме музикантів. Певні радикальніші зміни наступили у організації культурно-громадських та освітніх осередків, що за радянськими стандартами були підпорядковані єдиним керівним культурно-концертним організаціям. Таким чином, вольовим рішенням зверху були об'єднані три консерваторії (Галицького музичного товариства, польська - імені К.Шимановського та Вищий музичний інститут ім. М.Лисенка) в одну, Львівську державну консерваторію ім. М.Лисенка, де, природньо, об'єднались також і педагоги усіх трьох навчальних закладів. Водночас заснована була і Львівська філармонія, зі стаціонарним симфонічним оркестром, хоровою капелою, різноманітними інструментальними та вокальними колективами, що, зрештою, давало змогу галицьким мистцям писати значніші за обсягом та розраховані на "потужніші" виконавські засоби, твори, з надією на їх скоре виконання.  

Другий - період фашистської окупації 1941 - 1944, в цілому дуже бідний на творчі звершення, в той час майже не виникає нових творів навіть у доробку найвідоміших майстрів Людкевича, Барвінського, Солтиса, Колесси, а деякі мистці, як приміром, Йозеф Коффлер, були знищені фізично. Але навіть у цей час музичне життя не занепадало повністю. Свідченням цього є хоча б масштабне святкування 100-річчя від дня народження класика української професійної музики Миколи Лисенка, а також діяльність оперного театру, деяких концертних організацій та замалим не "підпільна" робота консерваторії.  

Третій припадає на повоєнне десятиріччя (1945 - 1956) і його завершення приблизно співпадає з початком "хрущовської відлиги". Цей період найважче піддається зваженій музикознавчій оцінці, оскільки, незважаючи на зовні численні здобутки, позірну інтенсивність композиторського процесу, велику кількість опер, симфоній, кантат та менших за масштабами опусів, котрі виходили з-під пера відомих музикантів, їх якість далеко не завжди відповідає тогочасним вимогам світового мистецтва, а навіть втрачає ті "завойовані висоти", на котрі так блискуче піднялось українське галицьке музичне мистецтво впродовж двадцятих - тридцятих років.

Певний творчий "реванш" береться у наступні роки (кінець п'ятдесятих - початок сімдесятих років), коли українська музика на деякий час виходить з-під жорсткого диктату і - вкотре вже! - пошукує новий шлях поєднання національних традицій та свіжих віянь західних композиторських шкіл. Дехто з молодих музикантів, що саме тоді закінчують композиторський факультет Львівської консерваторії та починають самостійний шлях у мистецтві, вдумливо переосмислюють традиції вчителів і залишаються відданими їм (зокрема, учні С.Людкевича Г.Цицалюк та Б.Фільц, окрім того В.Флис, Б.Янівський), інша ж частина молодих композиторів (серед них насамперед М.Скорик, а також Г.Ляшенко) захоплюється технікою авангарду, вивчає доробок зарубіжних мистців. Разом з тим у Львові, як і в багатьох республіках тодішнього Радянського Союзу, поширюється така незвична для західного світогляду, і напрочуд плідна та естетично повноцінна, на противагу до соціалістичного реалізму, художня тенденція, як "нова фольклорна хвиля". Вона примирює традиційне і відверто новаторське художнє світобачення, об'єднує архаїчні фольклорні поспівки і обрядові мелодії та тексти з гострими терпкими гармоніями, притаманними модерному мистецькому мисленню, об'ємною просторовою фактурою, сонористичною тембральністю, застосуванням шумових звучностей, використанню нової звукозаписуючої та звуковідтворюючої техніки, як можливості оновити тембральну палітру тощо. Дуже важливою прикметою естетики нового напрямку була її естетична і технічна "відкритість", можливість індивідуально підійти до синтезу "старого і нового", розставити акценти відповідно до конкретного задуму і стилю даного композитора.
   Останні півтора десятиліття радянської влади (1975 - 1991), що складають умовний п'ятий період розвитку музичної культури за радянської влади,