Серед зовсім недавніх музичних подій, котрі можна розглядати власне під кутом зору "полістилістичного новаторства" та індивідуального перевтілення постмодерну, хотілося б відзначити "Orbis terrarum" ("Круг земний"), двочастинну симфонію Б. Фроляк, котра символічно представляє мінімалістичний зворот "досконалого замкнутого кола", як медитативну основу інструментальної драми, а на тому тлі нашаровує і щільні сонорні "плями", і раптові спалахи дисонантних нагнітань, і - тим яскравіші в такому контексті - острівці хорального просвітлення. Поява романтичних, дуже красивих і чуттєвих "ремінісценцій" надає симфонії характеру "щоденниковості", щемливо особистісних рис.    

Проте не тільки "гра стилів", перекидання мостів поміж сторіччями знаменує новаторську природу доробку львівських композиторів останніх років. Можемо згадати і декілька зразків досить послідовного заглиблення у сферу авангардової техніки, котра мислиться авторами, як творче "кредо". В тому напрямку варто згадати Ю.Ланюка, зокрема його "Камерну музику для двадцяти одного інструменту", присвячену А.Нікодемовичу. Хоча і в ній можна спостерегти деякі алюзії до барокової імпровізації, проте в ній безперечно переважає заглиблення у барву звуку, "чиста" колористична сонорика як головний об'єкт уваги мистця. Через концентрацію уваги на грі тембральної світлотіні проступає інтелектуальне замилування раціональною досконалістю конструкції, до безконечних можливостей звукових зіставлень - своєрідний музичний відповідник до "гри в бісер". Інтерес до довершеного звукового раціоналізму виявляють і інші мистці молодшої генерації. Наприклад, в чисто авангардовому дусі мислить свої інструментальні композиції молодий композитор І.Небесний. Його твір "Сім послань дикої природи", написаний для керованого ним же ансамблю сучасної музики "Кластер", доводить, що авангардовий пошук не втратив своєї принадності для тих, хто шукає власного творчого почерку, що екстравагантність тембральних зіставлень може лягти в основу індивідуальної етичної - в більшій мірі, аніж естетичної! - концепції.    

Проте, власне на цьому історично вже віддаленому авангардовому тлі виявились відмінності сучасного експерименту. Він, переважно, спирається не на самодостатню технологію, а на пошук цікавої символіки, перекидає арки до біблійних, античних, фольклорних образів, будить яскраві сюжетно-картинні асоціації. В такому ключі вирішена і вишукана "Соната псалмів" В.Камінського для двох флейт і фортепіано - своєрідна трансформація барокової тріо-сонати в модерному дусі; дуже незвична і експресивна монодрама для актора-читця та ансамблю мідних духових (яке експресивне поєднання!) за трагедіями Есхіла "Орестея" О.Козаренка; рафіновано ілюзорна п'єса Seraphitus для віолончелі, фортепіано та магнітної стрічки Ю.Ланюка, в якій ідея live electronic music знаходить зовсім інше, навіть протилежне трактування до постулатів авангардової естетики, а щемливий голос магнітної стрічки, замість того, щоби нагадати про позаособистісні цінності сучасної цивілізації, навпаки, звучить як містичний голос "спорідненої душі" або alter ego.    

Отже, впевнене володіння львівськими композиторами сучасною технікою, відповідною до художніх пошуків європейських шкіл, не нівелює проте їх індивідуальності та національної самобутності, а часто допомагає її більш рельєфно виявити.    

З іншого боку, не варто забувати і про те, що окрім високопрофесійної музичної культури, призначеної для "серйозних" шанувальників, Галичина завжди славилась своїм розвинутим аматорським музикуванням, численними товариствами, гуртками, котрі культивували і творчість "для настрою, для душі". Феномен "старогалицької елегії" не вичерпується ХІХ ст., він знаходить своє продовження і в нашому сторіччі, досягнувши певної смислової кульмінації у пісенній та хоровій творчості А.Кос-Анатольського і Є.Козака. Міська пісня-романс на Західній Україні отримувала певний резонанс і в серйозній творчості. Ці два радикальні на перший погляд художні полюси - схильність до новаторства, до експерименту, до полістилістики, з одного боку, а з другого - та розвинута побутова культура, що спирається на традиційні, а часом і банальні інтонаційні джерела, - протистоять один одному лише умовно, а насправді можуть зовсім природньо співіснувати: перший - як символ професійної досконалості, досягнення певної вершини, а другий - як знак свого середовища, алюзія до реальності, до побуту. Їх взаємодія в творчості львівських композиторів в останні десятиріччя теж набуває нового сенсу, стимулює появу ряду "класичних шлягерів", що стають свого роду "візитівкою" багатьох камерних оркестрів, ансамблів, хорових колективів, виконавців-солістів.    

Часто поява таких творів зумовлена репертуарною політикою виконавців. Так, ряд опусів написані спеціально для камерного оркестру Вищого музичного інституту ім. Лисенка (до 1991 р. - консерваторії), котрим довший час керував М.Скорик, а з 1994 р. - А.Микитка. Сам Скорик створив досить багато і транскрипцій, і оригінальних композицій для цього колективу, серед яких можна згадати (власне як популярну музику, призначену для демократичної аудиторії) і "Рапсодію на теми пісень ансамблю "Бітлз", і "Мелодію", перероблену з музики до кінофільму "Високий перевал", і "Листок з альбому", і численні обробки американських регтаймів та блюзів.    

Нещодавно створений філармонійний камерний оркестр "Віртуози Львова" (художній керівник - С.Бурко, концертмейстер - В.Дуда) також намагається представити в своїх програмах поруч з творами, котрі вимагають значної культурної бази, щось більш доступного, захоплюючого безпосередністю виразу почуттів. Співпраця цих та багатьох аналогічних колективів