Взагалі час так званої "хрущовської відлиги" був винятково важливим для української культури, що піднялась вперше з часу "розстріляного Відродження". Це був якийсь містично плідний "зоряний" час нашої духовності, коли раптом і разом розкрились численні таланти буквально у всіх сферах мистецтва і науки. Серед них і творчість сучасних українських композиторів, передусім тих, котрі яскраво спалахнули на мистецькому обрії в шістдесятих роках, - Леоніда Грабовського, Валентина Сильвестрова, Лесі Дичко, Євгена Станковича, поруч із поезією Ліни Костенко, Миколи Вінграновського чи Івана Драча, малярством Івана Марчука, Любомира Медведя чи Алли Горської, кінематографом Сергія Параджанова чи Юрія Іллєнка - сприймається нами сьогодні вже як невід'ємна частка нашого культурного буття, і, якщо і здатна здивувати своїх сталих шанувальників, то лише багатогранністю змістовного і стильового самооновлення кожного з цих напрочуд яскравих особистостей. Проте досліджуючи тематику, образність їх поетики, пластики, театральної чи образотворчої манери, музики, розважаючи над проблемами слова, кольору, форми, фактури, гармонії і тембру їх літературного, живописного, композиторського письма, мало хто з дослідників замислюється над тим, що їх творчість, і в сукупності "сучасної української професіональної школи", і в кожного із згаданих авторів зокрема, являє собою доволі незвичний феномен, на перший погляд, не надто ясно вписаний у звичну схему еволюційного процесу. Категорії "національного і загальнолюдського", "класичного і ірраціонального", "елітарного і масового", "традиційного і новаторського" набувають у їх художньому світогляді вельми неоднозначного тлумачення, а їх зв'язки з українською спадщиною минулих віків вимагають незвичного ракурсу музикознавчого дослідження. Для того, щоби збагнути своєрідність і неочікуваність цього стильового зламу у вітчизняній культурі, котрий відбувся в час, для цього не зовсім відповідний і сприятливий, варто бодай схематично зазначити його важливіші передумови в національній культурі, декількома штрихами накреслити те тло, на якому вирізняється блискуче сузір'я творців нової доби. Адже їх повнокровне, життєствердне мистецтво раптово своїми яскравими барвами відбилось від жорсткого гіперраціонального світогляду західного авангарду, зумівши при цьому несподіваним чином довести його придатність для виразу і переосмислення традиційних духовних цінностей. Не в останню чергу саме тому вони так природньо увійшли в коло достатньо прихильно прийнятих світом авторів (принаймні важко пригадати будь-який попередній період у історії, коли б вітчизняні художники, літератори, композитори так впевнено завойовували б виставочні зали, театральні сцени, концертні естради світу, а водночас репрезентували свою власну, а не якусь іншу націю). Та в цей самий час, коли національна самобутність сучасного мистецтва не підноситься, на загал, у ранг провідних чеснот знаменитих авторів, вони, тим не менше, не втратили генетичного зв'язку з надбаннями як фольклору, так і професійної культури минулого. Яким чином відбувається в їх доробку природнє поєднання принципово відмінних між собою елементів художньої системи? Як взаємодіють, не руйнуючи гармонії світосприйняття, мотиви прадавнього язичеського руського "етосу", релігійна християнська символіка, з раціоналістичною самодостатністю чистого прийому композиторського письма, до того ж часто одиничного, відірваного від контексту, постульованого європейським і американським авангардом? Відповідь на ці запитання можна отримати, лише осмисливши їх здобутки в контексті і своєї доби, і тих надбань, які вони сприйняли від своєї духовної минувшини, а рівночасно пам'ятаючи і про те, що кожен з видатних мистців того блискучого періоду реалізувався як неповторна індивідуальність, внаслідок чого загальні правила гри для всіх все одно не виводяться, оскільки в своїх - якже численних! - вершинах ця доба представлена лише винятками і феноменами.  

Серед поетів покоління "шістдесятників", нерозривно пов'язаних з Галичиною, в першу чергу згадаю поезію Ігоря Калинця, лауреата Шевченківської премії, яка належить до кола особливо інтелектуальних в сучасній українській літературі. Продовжуючи традиції Івана Франка, він збагачує духовний світ своїх рим символами інших видів мистецтв - архітектури, малярства, музики, що змушує згадати естетику найважливішого стилю 19 сторіччя - романтизму з його головним постулатом: "Ідея всіх мистецтв спільна, лише матеріал різний". Музика займає у його віршах особливе місце, оскільки будучи великим аматором не лише народної пісні, але й серйозних жанрів - опери, симфонії, камерних творів, він насичує свої поетичні алюзії, метафори численними інтонаційними символами і порівняннями. Відтак можна визначити ряд специфічних "музичних" сфер різного рівня світоглядного осмислення, глибини проникнення у звукову таїну, котрі відіграють важливу роль у етосі віршів Калинця.  

ЕСТЕТИКО-СТИЛЬОВІ ЗАСАДИ МУЗИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ. ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД НАЙВАЖЛИВІШИХ ТВОРЧИХ ЗДОБУТКІВ

Як вже відзначалось, перші роки Радянської влади не принесли істотних духовних переорієнтацій у творчості, що вельми помітно у доробку композиторів. Так, наприклад, С.Людкевич залишається вірним пізньоромантичним віянням, що позначають, головно, його художній світогляд. Наймасштабнішим твором стала кантата "Наймит" на текст І.Франка, завершена 1940 року. Серед його хорів виділяються "Конкістадори" та "Восени" на вірші того ж поета. Всі три твори позначені, попри різні ракурси змісту і драматургічні особливості, похмурим, тьмяним колоритом, загостреністю виразової палітри. Типова для композитора пізньоромантична "густа" фактура, дещо в'язка гармонія, тривала у своєму розгортанні мелодична лінія з насиченими хроматичними ходами служать тут створенню майже експресіоністичних образів.

Воєнне лихоліття попросту загальмувало творчий потенціал галицьких мистців на декілька років (дивовижно, що у ці чотири роки майже завмирає творчість композиторів, хоча і на тлі жевріючого музичного життя: відбуваються певні музичні імпрези, серед яких передусім слід згадати святкування 100-річчя від дня народження М.Лисенка у Львові). Окремі винятки не укладаються у цілісну картину. Серед написаних у цей час опусів згадаємо декілька скрипкових п'єс ("Сарабанда", "Сальтарелло"), написаних Людкевичем.