Змазують так навкруги рідиною солодкого меду,

Що недосвідчені діти, торкнувшись устами, обману

Зовсім не бачать і весь цей полин аж до дна випивають.

Не програють, однак, в цьому, ось саме таким вони вчинком

Знову собі повертають здоров’я і сили колишні.

З цього Ф. Прокопович робить висновок, що таким же чином необхідно послаблювати їдкість сатири певними поетичними солодощами, а щоб досягти цього, слід урізноманітнювати зміст сатири, використовувати багато дотепних висловів, вставляти невеличкі, але розважальні розповіді. Стиль сатири повинен бути невисоким, а подібним до звичайної мови. Про це автор курсу «Lyra» так пише: «Словесне вираження сатири складається з приємніших слів, переплітається дотепними думками і витонченими жартами, щоб сильніше і приємніше вражати болячки пороків» (Elocutio satyrae constat verbis suavioribus, sententiis lepidis et iocis urbanis conditur, ut gravius et suavius ulceribus vitiorum applicatur) [304, арк. 49; 62, c. 192].

Таке стилістичне оформлення вимагає справжнього таланту, дотепності, проникливості, красномовності, майстерності, особливого почуття гумору (Indiget ingenio acuto, /146/ sagaci, diserto, callido leporibusque conficiendis maxime idoneo) [304, арк. 49; 62, c. 192].

Композиція сатири дуже проста. Рідко застосовується інвокація [304, арк. 48 зв.], а, звичайно, вся сатира — це розповідь, в якій дається оцінка пороків, осуджуються погані люди, боягузи, злодії, п’яниці, чванливі і т. п. Призначення сатири — виправлення людських вад. Замітимо, що М. Довгалевський про призначення сатири говорить словами Я. Понтана, що сатира — це медицина душевних хвороб, яка намагається знайти лікування шляхом висміювання [62, с. 191].

Закінчуючи цю коротку довідку про сатиричну поезію, хочеться наголосити, що автори українських поетик особливо виділяють у ній такі риси, як дотепність, влучність словесного вираження, риси, характерні для стилю барокко.

Прикладом сатиричної поезії може служити вірш Ф. Прокоповича, знайдений недавно старшим науковим співробітником Інституту філософії АН УРСР В. Нічик. Цей вірш спрямований проти ростовського єпископа Георгія Дашкова, що прагнув посісти патріарший трон. Як відзначається у передмові до першого тому «Філософських творів» Ф. Прокоповича, «автор майстерно створює портрет огидної, злої, заздрісної і злочинної людини, ворожої поступові і гуманності» [166, с. 73]. Цей сатиричний вірш (сам Ф. Прокопович вважає його епіграмою) увійшов до третього тому згаданого видання творів Ф. Прокоповича.

Буколічна поезія

Буколічна поезія, відома ще з античності (Феокріт, Вергілій, Кальпурній, Немесіан), не була на Україні популярною, однак теорія її викладалась у школах. Уже згадувалося, що буколічна поезія «підпорядкована епічній (subordinata poлsi epicae) [299, арк. 42]. Термін «буколічний» походить від старогрецького слова впхкьлпт — пастух, волопас. Повне визначення подає київська поетика: «Fons Castalius»: «Буколічна поезія, або еклога — це наслідування подій, що виражає прості звичаї і сільські та пастуші грубі жарти» (Poлsis bucolica seu ecloga est imitatio actionum mores agrestes et rusticanos rudes pastoricios exprimens) [298, арк. 63].

Отже, предмет буколічної поезії — це справи пастухів, ліси, поля, збирання винограду, худоба, річки, потоки, села тощо [62, с. 192]. /147/

Композиція еклоги проста: вступ, розповідь і епілог [298, арк. 63; 62, с. 192]. У вступі, звичайно, поет звертається до лісових божеств, або до муз, або пояснює тему і саме цим підготовляє слухача (читача) до сприймання змісту еклоги. Розповідь часто-густо має форму діалога. Головними дійовими особами виступають пастухи, риболови, виноградарі, садівники, а також міфічні істоти — німфи і сатири. Буколічна поезія, як зауважує Ф. Прокопович [164, с. 317], майже завжди носить алегоричний характер. Поети під дійовими особами — пастухами, селянами, виноградарями — розуміють інших, їх виступи, пісні про поля, кози, воли, ліси мають також алегоричне значення. Іноді можна помітити в них і політичні мотиви чи натяки. Назви буколікам, за словами авторів поетик, даються від імені головного героя, а віршовий розмір — найчастіше дактилічний гекзаметр. Простій тематиці буколічної поезії повинно відповідати словесне вираження. Це, як пояснюють дидаскали, простий звичайний, ніжний стиль. Тропи і фігури рекомендується використовувати рідко, не слід застосовувати красиві слова та думки урочистої періодичної структури [164, с. 318]. На жаль, ніхто з авторів шкільних курсів теорії поезії не відважився попробувати свої поетичні здібності у цьому жанрі.

Разом з буколічною теоретики викладають ще й землеробську поезію (poлsis georgica), під якою розуміють віршований твір, де простим стилем описується праця селян-хліборобів, проте ця тема у латиномовній поезії XVII — першої половини XVIII ст. висвітлена дуже слабо.

Елегійна поезія

Цій поезії автори шкільних латиномовних поетик приділяють багато уваги, викладають не тільки теорію елегії, а й самі пробують свої здібності у цьому жанрі. Старогрецька елегія, представниками якої були Каллін з Ефеса (перша пол. VII ст. до н. е.), Тіртей (VII — VI ст. до н. е.), Мімнерм (VI ст. до н. е.), Солон (бл. 638 — 588 рр. до н. е.) була маловідомою у Києво-Могилянській академії та в інших школах України XVII — першої половини XVIII ст. Найпопулярнішим був Публій Овідій Назон, один з найвидатніших представників римської елегійної поезії, що засвідчує велика кількість цитат з його творчості у шкільних поетиках [129, с. 53 — 68].

Під елегією теоретики розуміли «наслідування печальної події, написане в гекзаметрах і пентаметрах» (Imitatio /148/ actionis flebilis carmine hexametro et pentametro conscripta) [298, арк. 59 зв.; 304, арк. 50; 164, c. 319; 62, c. 193]. Назву «елегія» вони виводили від грецького слова Элепт — скорбота, співчуття. Проте сьогодні домінує погляд, що цей термін походить від фрігійського