Спершу в нерівнім двовірші звучав лише сум, але потім Також і напис-обітницю розміром тим укладали. Хто ж був творцем тих елегій коротких, — не знаємо й досі: Вчені ведуть суперечки, але не приходять до згоди [50, вв.75 — 78].

Дидаскали теорії поезії сприйняли ці вказівки античних теоретиків художнього слова. Відносно композиції, елегії, то немає якихось конкретних настанов. Однак в одній із львівських поетик, а саме у поетиці 1678 p. «Institutio ролtica» [297, арк. 98 — 100] мова йде про п’ять частин елегії: вступ, виклад теми, розповідь, епісодій і закінчення або висновок (exordium, propositio, narratio, episodium, finis seu conclusio).

Теоретики ділять елегійну поезію на три види: скорботну, хвалебну і епістолярну. Предмет скорботної елегії — печальні події та випадки, звідси у ній і відповідний стиль. Автор київської поетики «Rosa inter spinas» рекомендує використовувати у скорботних елегіях «зрілий стиль, відповідний до композиції, часті частки, що виражають страждання ... влучні сентенції ... відповідні уподібнення, порівняння, сказання, повчальні факти, обіти, віщування, привиди, сни тощо» (Stylus maturus, ad compositionem fluctus, frequentes particulae doloren exprimendae ... sententiae acutae ... similitudines aptae, comparationes, fabulae, eruditiones, vota, praesagia, imagines, somnii etc.) [298, арк. 26].

У мовностилістичному оформленні хвалебної елегії, на думку того ж автора, повинна відчуватись витончена природність, приємність, ясність, які служать для вираження емоцій (debet esse culta simplicitas, suavitas, perspicuitas affectibus exprimendis serviens) [298, арк. 26], тобто в елегії застосовується середній стиль. М. Довгалевський пояснює, що стиль скорботних елегій короткий, для них характерні вибрані тропи і такі фігури, як гіпотипосис, риторичне запитання, пауза, прозопопея, вигук, повторення, подвоєння і т. п. [62, с. 194]. У хвалебній елегії стиль /149/ аналогічний, але дещо більше емоційний внаслідок ширшого використання словесних фігур і тропів.

Третій вид елегії — епістолярна, що, по суті, не відрізняється від двох попередніх видів. Стиль такої елегії залежить від предмета: якщо в ній йдеться про щось сумне, то стиль її тоді такий, як у скорботній, якщо про радісні події, тоді вона буде хвалебною елегією і матиме всі її достоїнства.

Узагальнюючи все сказане про стиль трьох видів елегійної поезії, автор київського курсу «Lyra» пише, що словесне вираження елегії взагалі повинно бути старанне, спокійне, природне, чітке, психологічно правильне, ніжне, емоційне, сповнене співчуття, прикрашене апострофами, прозопопеями, дигресіями, а найкращою прикрасою будуть ерудиції, приклади, уподібнення, антоніми, фабули, старожитності, характери, сентенції (Elocutio debet esse tersa, lenis, ingenua, perspicua, morata, tenera, affectibus referta, pathetica commiserationibus, apostrophis, prosopopeiis, digressionibus ornata, eruditiones, exempla, similitudines, contraria, fabulae, antiquitates, mores, sententiae тахіте adferunt ornamentum) [304, арк. 53 зв.; пор. 62, c. 199]. Ф. Прокопович дотримується думки, що стиль елегійної поезії — середній, квітучий.

Віршований розмір, яким писались елегії, — елегійний дистих, про достоїнства і вади якого уже йшлося. Автори поетики зупиняються також на розмірах елегії і вважають, що елегії за своїм обсягом бувають від тридцяти до ста дистихів і наводять приклади, оригінальні і запозичені. Нагадаємо тут, що Ф. Прокопович написав прекрасну елегію про бл. Олексія [164, с. 246 — 249], для вправи переклав на польську та українську мови початок сьомої елегії з першої книги «Трістій» Овідія [164, с. 245 і с. 494]. Велику (150 елегійних дистихів) елегію під заголовком «Купідон, або крилатий Амур» зустрічаємо у київській поетиці І. Ярошевицького «Cedrus Apollinis» [306, арк. 92 зв. — 99], якого, очевидно, треба вважати автором цієї елегії. В інших курсах поезії попередників І. Ярошевицького поки що не знайдено подібної елегії.

Цікаво відзначити, що автори поетик наголошують на тому, щоб закінчення елегії було влучним, дотепним, і весь дотеп (консепт) повинен випливати з останніх рядків, а не з цілого твору. Дотепність, як уже вказувалось, одна з основних особливостей стилю барокко. Вона найяскравіше проявляється в епіграматичній поезії, про яку мова буде далі. /150/

Лірична поезія

Виклад теорії ліричної поезії автори українських латиномовних поетик XVII — першої половини XVIII ст. починають, звичайно, з її виникнення та походження, і дотримуються погляду, що вона з’являлася найраніше у стародавніх євреїв і приписувалась царю Давиду. Це псалтир — збірник пісень (гр. шблфЮсйпн — арфа, музичний інструмент). Лірична поезія, або оди (гр. цдЮ — пісня), у поетиках визначається як наслідування радісних і сумних подій і виконується під акомпанемент ліри [298, арк. 60 — 61 зв.; 303, арк. 28 зв.; 62, с. 200]. Ф. Прокопович [164, с. 320] пояснює своїм спудеям, що лірична поезія — це пісні, які співались в античності на честь богів, героїв, визначних діячів, але згодом їх тематика стала різноманітною. Термін «лірика» ввели александрійські філологи, а до того часу існував термін «меліка» (гр. мЭлпт — наспів), — таке пояснення дає М. Довгалевський [62, с. 201; пор. 298, арк. 61 зв.]. Античні теоретики літератури розрізняли такі види ліричної поезії: елегію, ямб, дифірамб і мелічну, або ліричну (у вузькому розумінні). У київських вчених згаданого періоду поділ ліричної поезії на види дещо інший. Так, автор поетики «Fons Castalius» ділить її на три види — показову, дорадчу