На цьому наполягають всі автори поетик: «Стиль ліричних творів повинен бути особливо приємний; в них /153/ необхідно застосовувати всі фігури, які приносять насолоду» [164, с. 321]. Особливо уважно підбираються епітети, метафори, уподібнення, перифрази, вводяться навіть неологізми [303, арк. 29 — 30], алегорії, щоб стиль був особливо відшліфованим [62, с. 205]. Свій розгляд теорії ліричної поезії автори поетик закінчують, звичайно, висновками про основні достоїнства жанрових стилів. «Подібно до того як у героїчній поемі і трагедії достоїнством є величавість, у буколічній поезії — простота, в елегійній — ніжність і легкість емоцій, у сатиричній — їдкість, у комедії — жарти, в епіграмі — дотепність, так у ліричному вірші основне достоїнство — приємність» (Sicut in heroico et tragico poлmate gravitas, in bucolico simplicitas, in elegiaco teneritudo et mollities affectuum, in satyrico acrimonia, in comoedia ioci, in epigrammate acumen, ita in poлmate lyrico virtus est praecipua suavitas) [164, c. 321 — 322; 62, c. 205 — 206]. Кому належать ці слова, визначити неможливо.
Торкаючись питання стилю, М. Довгалевський дає деякі поради, які стосуються підбору і розміщенню слів, плавності вірша, чіткості змісту, відмічаючи при цьому, що високий стиль Горація дещо затемнює смисл його од, а стиль грецької поетеси Сапфо легкий, плавний, спокійний, рівномірний і тому зрозумілий для всіх. Отже, найважливіші поради поетові, що пише оди, — праця, кмітливість і досвід.
На закінчення подаємо декілька прикладів ліричної поезії.
Епіграматична поезія
Автори українських шкільних латиномовних поетик XVII — першої половини XVIII ст. виклад теоретичних основ жанру епіграми починають з пояснення значення терміна «епіграма», вказуючи на його грецьке походження (гр. ЭрйгсбцЮ — напис), подають латинський еквівалент inscriptio, який, до речі, не прижився в теорії літератури; вже самі римляни використовували грецьку назву — епіграма. Стародавні греки передали у світову скарбницю культури чимало прекрасних зразків цього жанру [236], проте українські теоретики художнього слова того часу не згадують старогрецьких епіграматистів та їх епіграм, у яких «чи не найкраще розкрив себе проникливий і дотепний розум еллінів, їх всеохоплююча любов до життя» [183, с. 8]. Популярним тоді серед авторів українських поетик, а також вихованців шкіл був римський епіграматист І ст. н. е. Марціал.
Епіграма у стародавніх греків спочатку була звичайним написом на предметі (на щиті, будинках, пам’ятниках на честь перемог або іншої визначної події тощо), а згодом перетворилась у літературний твір, де основним віршовим розміром був дактилічний гекзаметр або дистих елегійний.
Автори шкільних курсів теорії поезії сприйняли теоретичні засади античних епіграматистів, деталізували їх і внесли в них деякі свої міркування, враховуючи дух епохи — вимоги поетики стилю барокко. Вони подають різні визначення цього літературного жанру. Київська поетика 1685 p. «Fons Castalius» зберегла нам особливо цікаве визначення епіграми, яке можна назвати чисто барокковим: «Епіграма — це узгоджене неузгодження або неузгоджене узгодження, що містить у собі похвалу або осуд чого-небудь» (Epigramma est concors discordia vel discors concordia, continet in se laudem vel vituperationem alicuius) [298, арк. 64 зв.]. Проте ширше побутувало серед теоретиків літератури інше визначення, яке, зокрема, знаходимо у київській поетиці 1696 — 1697 рр. «Rosa inter spinas»: «Епіграма — це опис якоїсь речі, події або особи віршем, який у кінці подає щось дотепне або особливо влучне» (Epigramma est descriptio alicuius rei, facti vel personae et oratione ligata in fine aliquid acutum seu ingeniosum afferens) [303, /157/ арк. 35]. Аналогічне визначення, з дуже незначними змінами, подають Ф. Прокопович у «De arte poлtica» [164, c. 322], M. Довгалевський [62, c. 206] та інші автори поетик.
Далі теоретики зупиняються на достоїнствах і композиції епіграми. За своєю структурою епіграми бувають прості й складні. Перші — це короткий виклад про якийсь предмет, подію, особу. Складна епіграма має дві частини: розповідь або експозицію (narratio seu expositio») і дотепне, часто-густо з іронічно-сатиричним забарвленням закінчення — клаузулу (clausula). Саме оця гостра, витончена, дотепна, влучна, сатирично-їдка, «з солоною та гіркою жовчю» [257, VII, 25, 324] клаузула (argutia, acumen, acutum, conceptus) — уся квінтесенція цього жанру; вона, за висловом Ф. Прокоповича [164, с. 325], привносить в епіграму «життя і душу» (vigor et anima).
Автори українських шкільних поетик дотримуються думки, що є три достоїнства епіграми: короткість, приємність і дотепність (brevitas, suavitas et acumen), чітко виражені в епіграмі, яку Ф. Прокопович помилково приписує Марціалу:
Хай, мов бджола, епіграма кусає, хай має і жало,
Хай також буде в ній мед, тілом хай буде мала
(Omne epigramma sit instar apis, sit aculleus illi,
Sint sua mella, sit et corporis exigui) [164, c. 325].
Замітимо, що ця епіграма є в київській поетиці «Lyra», у «Hortus poлticus» M. Довгалевського та ін.
Що ж до обсягу епіграми, то вже в античності велась дискусія з цього приводу. Старогрецький поет римської епохи Парменіон порівнював епіграму з коротким бігом на один стадій, коли спортсмен повинен зібрати всі сили і пробігти цю відстань одним подихом, а довгі епіграми, на його думку, не подобаються музам, лише викликають у них незадоволення [237, IX, 342].
Римський епіграматист Марціал вважав, що епіграма може бути і більшим твором залежно від теми, і вів боротьбу з прихильниками коротких епіграм. Він писав:
Велоксе, ти докоряєш, що довгі мої епіграми,
Сам же не пишеш, хіба ж можна коротше іще! [257, І, 110]
В іншому місці, виступаючи проти закиду якогось Косконія,