Вірші не довгі, в яких ти нічого відняти не можеш.

Довгі ж у тебе, дружок, дистихи навіть твої [257, II, 77]. /158/

В авторів українських поетик також немає одностайної думки щодо обсягу епіграми. Автор поетики «Fons Castalius» подає розміри епіграми від одного до тридцяти віршів, поетика «Cunae Bethleemicae» від одного до дванадцяти, М. Довгалевський — від одного до десяти. Зрозуміло, що встановити якісь межі тут неможливо, адже ж величина епіграми залежить від теми, і та найкраща епіграма, до якої не можна нічого додати і нічого від неї відняти.

Друга особливість епіграми — приємність (suavitas). Широке пояснення цієї властивості подає Ф. Прокопович. Вона, на думку київського теоретика, досягається вживанням приємних слів, які співзвучні предмету і своєю плавністю, і швидкістю, а також зображенням предметів, що приносять насолоду нашому зору, слуху, смаку і душі [164, с. 324]. Крім того, приємність та чарівність епіграми залежать від відповідного ритму, словесних прикрас і від передачі емоцій. Ф. Прокопович радить застосовувати в епіграмах такі словесні фігури і тропи, як персоніфікація, метафора, алегорія, апострофа, апосіопеза, вигук тощо, які і створюють цю приємність. Проте, вживаючи ті чи ті словесні прикраси, попереджає теоретик, слід не забувати і про першу особливість епіграми — короткість. Нарешті, виклад почуттів — любові, гніву, печалі — також робить епіграми приємними та захоплюючими.

Останнє достоїнство епіграми — дотепна клаузула. На ньому зупинемось ширше. Нагадаємо, що про дотепність, влучність, гостроту вислову — кончетто (conceptus, acumen, acutum, argutiae, argutum) йшлося вже у другому розділі. Тут ще раз наголосимо, що кончетто — одна з основних властивостей естетики і поетики барокко, панівного в нашому мистецтві і літературі XVII — першої половини XVIII ст. стилю. З цього приводу характерні слова автора київського курсу «Fons Castalius», які свідчать, що кончетто було модне у той час: «Багато прикладається людських зусиль, щоб сказати щось дотепно, особливо у цей вік, бо якщо хтось говорить недотепно і невлучно, то його слухають нерадо» (Multum humana desudat industria, ut aliquid ingeniosi proferat praesertim cum hoc saeculo, nisi aliquis acute et ingeniose loquatur, tardis auribus audie tur) [298, арк. 64 зв.]. Згодом, через декілька десятків років М. В. Ломоносов у своїй «Риториці», у розділі «Об изобретении вытиеватых речей» також відзначив цю особливість: «Ныне не имеющее острых мыслей слово уже не так приятно кежется, как бы оно впрочем велико и сильно ни было» [97, т. 7, c. 206]. Деякі вказівки про дотепність зна-/159/ходимо у збірці віршів «Lutnia Apollinowa» Л. Барановича, в якій, за твердженням Р. Лужного [254, с. 129], легко можна простежити і за барокковою орнаментальністю, і барокковим консептизмом.

Поняття «кончетто» («консепт») походить від латинського слова conceptus. Замітимо, що в українських шкільних латиномовних поетиках побутували ще терміни acumen, argutum, acutum, argutiae — дотепний задум, поєднання неподібних, протилежних понять і речей. У вченні про кончетто, як уже говорилось, автори давніх українських поетик йшли передусім за польським теоретиком барокко М.-К. Сарбєвським, хоч іноді можна помітити незначні сліди впливу Ю. Скалігера і Я. Понтана. Наприклад, автор курсу «Rosa inter spinas» сам вказує на Скалігера, а визначення кончетто у Ф. Прокоповича не без впливу Я. Понтана. Для підтвердження цієї думки наведемо визначення кончетто Ф. Прокоповичем і Я. Понтаном. У першого читаємо: «Дотепність, або гострота вислову виникає тоді, коли із викладу випливає щось неочікуване для слухача або також протилежне очікуванню» (Est igitur argutia sive acumen, cum ex rebus propositis aliquid eruitur auditori inexspectatum vel etiam exspectationi contrarium). У Я. Понтана знаходимо, що дотепність виникає ... коли або висновок неочікуваний .., або він явно протилежний очікуванню (Generatur autem acumen ... si conclusio aut non exspectata... aut exspectationi pianк contraria sequitur) [274, c. 190]. У зв’язку з такою дефініцією кончетто, консепта, дотепності згадуються слова Луї де Бойля: «А що означає бути дотепним, як не- бути здібним встановлювати несподівані, неочікувані зіставлення, повчальні й забавні» [101, с. 332].

Крім визначення консепту Ф. Прокоповичем, у поетиках бачимо ще й інші і зокрема таке, на якому, без сумніву, помітні сліди впливу польського теоретика бароккового консептизму М.-К. Сарбєвського. Останній у трактаті «De acuto et arguto liber unicus sive Seneca et Martialis» на основі вчення про консепти викладача риторики і філософії Паризького університету Діонісія Петавія (1583 — 1652 рр.), німецького поета Я. Бідермана та ін. побудував своє і дав таке визначення кончетто: «Консепт — це вислів, що містить у собі поєднання неузгодженого і узгодженого або це є узгоджене неузгодження або неузгоджене узгодження виразу» (Acutum est oratio continens affinitatem dissentanei et consentanei seu dicti concors discordia seu discors concordia) [280, c. 5]. Аналогічне визначення (поряд з іншими) подають автори курсів «Rosa inter spinas», /160/«Lyra» M. Довгалевсышй, дидаскал поетики Чернігівської колегії й. Лип’яцький та ін. Для порівняння візьмемо лише визначення консепту з «Hortus poлticus» M. Довгалевського: «Консептом називається заперечення узгодженого і ствердження неузгодженого, або консепт — це узгоджене неузгодження або неузгоджене узгодження підмета і присудка» (Acumen est negatio consentanei et affirmatio dissentanei vel acumen est concors discordia et discors concordia subiecti et praedicati) [62, c. 211].

Цікаво порівняти наведене визначення консепту з розумінням дотепності М. Ломоносовим, який вважав, що дотепність — це «предложения, в которых подлежащее и сказуемое сопрягаются некоторым странным,