Польська дослідниця теорії літератури В. Отвіновська у своїй інтерпретації «concors discordia» вказує, що цей оксюморичний термін був уже відомий в античності (див., наприклад, Горацій, Послання, 1, 12, 19; Овідій, Метаморфози, 1, 433; discors concordia — Квінтіліан, 1, 10, 12; Пліній, Природнича історія, 37, 59; Лукан, 1, 98 та ін.). Однак польський теоретик М.-К. Сарбєвський надав йому іншого змісту. Поняття «concors discordia» «discors concordia» (узгоджене неузгодження і неузгоджене узгодження), які в античності відносились до космологічних понять, він переніс у ділянку естетики консептизму, вклавши у них поняття дисгармонії як паралельне до поняття класичної гармонії [265, с. 92].

У наведеному визначенні консепту видно, що від поета і оратора вимагалось шукати нових, дотепних, влучних, витончених, незвичних висловів, які випливали навіть з протилежних засновків. Саме таке вміння поєднувати протилежні поняття, знаходити в них щось подібне, вносити, як висловився французький історик літератури Ж. Деможо про письменника XVII ст. Ж. Б. Боссюета, «міру в саму невимірність» [212, с. 301] теоретики барокко вважали геніальною здібністю швидкого і проникливого розуму. Ця геніальна здібність повинна знайти гармонію в навколишньому світі, сповненому контрастів і протилежностей. Звідси дисгармонія, дисонанс, парадокс, диспропорція, протиріччя, гіпербола, загадковість тощо — характерні риси естетики барокко, а вміле, дотепне, влучне, талановите поєднання цих протилежностей — консепт — це головна суть цієї естетики. Правда, польський учений В. Татаркевич вважає консепт квінтесенцією літературного маньєризму /161/ [286, т. 3, с. 446 — 447], який своєю суттю мало відрізняється від бароккового консептизму. У консепті, як дуже вдало відзначив В. Шестаков, «гармония достигается через нарушение покоя, через преодоление беспорядка и дисгармонии» [219, с. 17].

Теоретики естетики барокко, зокрема італійський теоретик Е. Тезауро, вважали, що консепт може бути у поєднанні не лише слів, а й предметів, якщо вони розуміються як символи. Тому у теоретичних курсах поезії і красномовства XVII — першої половини XVIII ст. бачимо окремі розділи, присвячені теорії символів, емблем, ієрогліфів, зокрема у київській риториці 1636 p. «Orator Mohileanus» Й. Кононовича-Горбацького [334, арк. 42 — 48], в «Hortus poлticus» M. Довгалевського [62, c. 236 — 244] та ін. Символи, емблеми, ієрогліфи були дуже популярними в Європі та в Росії у XVII — першій половині XVIII ст. Наприклад, Петро І замовив у Голландії надрукувати книгу «Емблеми і символи», які пізніше у 1788 і 1809 рр. перевидав М. Максимович-Амбодик. Як консепт, так і символи, емблеми, ієрогліфи застосовувались у переносному значенні, і все зводилось врешті-решт до метафори. Тому метафору як поетичне відтворення (наслідування) дійсності за допомогою слів, предметів, дій теоретики естетики барокко висунули на перший план. «Метафора, — писав Е. Тезауро, — це найдотепніша і найвлучніша, найдивніша і найнезвичайніша, найвеселіша і найуживаніша, найкрасномовніша і найплодоносніша частина людського розуму» [287, с. 164]. Доречно зауважити, що автор анонімного трактату «Про високе», аналізуючи вірш Сапфо «Здається мені» (фрагмент 2), звертає увагу на вміння старогрецької поетеси поєднувати протилежне з метою глибокого розкриття всієї сукупності людських почуттів. Саме дивній силі цього твору, підкреслює він, сприяли ... вибір крайностей і поєднання їх разом [139, X, 3].

Взагалі консептизм характерний для творчості Сенеки Старшого, Лукана, Апулея, Плінія Молодшого, тобто представників так званої срібної латині. У їх поглядах на епідиктичний характер декламації дослідники літератури вбачають джерело бароккового консептизму. Для епідиктичного стилю декламацій притаманні емоціональність, жвавість, перенасиченість розмаїтими сентенціями, афоризмами, що призводило до певної неясності і водночас створювало враження певної незвичності, ілюзію новизни, які викликали у слухачів захоплення, подив, зворушували людську уяву. Саме до того прямували письменники і поети /162/ Римської імперії. «Найнеочікуваніше і найнебезпечніше — це найдивовижніше, те, що греки називають рбсЬвплб — зворушуюче», — заявляє Пліній Молодший [271, IX, 26]. Ф. Прокопович прямо заявляє, що постійним джерелом консептів є панегірик Траяну Плінія Молодшого [166, с. 406]. Теоретичних основ кончетто дослідники барокко шукають в античній естетиці і передусім, як відміча.є польський літературознавець Т. Сінко, в естетиці Арістотеля, в його вченні про гармонію як поєднання протилежностей. Саме в цьому можна вбачати вплив грецького філософа зі Стагіри на естетику барокко, бо консепт — це єдність у різнорідності або різнорідність у єдності. Т. Сінко також підкреслює, що те, котре в Арістотеля було суттю краси (єдність протилежностей), у теоретиків барокко стало суттю кончетто, а таке кончетто є красою у мистецтві [282, с. 37]. Такий консептизм — зведення протилежностей у неочікувану гармонію — радянський літературознавець І. Голєніщев-Кутузов знаходить у творчості римського поета Клавдія Клавдіана [43, с. 69], який за прекрасним висловом Е. Нордена [262, с. 100], у своїй поезії поєднав елегантність Овідія із силою Вергілія і блискучою риторикою Лукана, а також у творі Марціана Капелли «Про шлюб Меркурія і Філології», маньєризм і риторичну витонченість якого сприйняв згаданий уже іспанський теоретик барокко Б. Грасіан.

Консепт повинен викликати в слухачів здивування і захоплення. Здивування породжується неузгодженням речей, диспропорцією, дисгармонією, а захоплення — узгодженням цих протилежностей. Крім того, згідно з ученням авторів , давніх українських поетик, консепт має бути чітким, зрозумілим, недвозначним, тоді він буде приємним для слухача, *’ а інакше він перетвориться в загадку і, як відмічає Д. Наливайко [133, с. 204], втратить своє значення — вплив на