Це саме визначення знаходимо і в «Hortus poлticus» M. Довгалевського [62, c. 259], а також у І. Величковського [25, с. 72]. Немає сумніву, що М. Довгалевський знав творчість І. Величковського, про що засвідчують ракові вірші останнього, використані в «Hortus poлticus» як зразки цього роду творів. Після визначення йдуть, звичайно, приклади. У віршах-«ехо», як повчає М. Довгалевський, використовуються такі стилістичні прикраси: риторичне запитання, апострофа, вигук тощо. Цікаве зауваження І. Юдкіна щодо цього роду віршів. Він у рецензії на український переклад «Hortus poлticus» M. Довгалевського під заголовком «Нове життя давнього рукопису» пише, що резонуючий вірш полягав «у застосуванні всіляких каламбурних ефектів. Ці ефекти обумовлювались нерівноскла-/175/довими і нерівнонаголошеними римами, скоромовками та своєрідним омузиченням слів, зближенням їх значень, на основі подібного звучання. Саме у цих віршах помітно, як глибоко вкорінилась «курйозність» у фольклорній традиції, і джерелом для курйозної професійної поезії були прислів’я, загадки з їх характерними каламбурами тощо [222, с. 139]. Безумовно, було б помилкою заперечувати вплив фольклору на літературну поезію, проте джерела цих «каламбурів» слід шукати не тільки у народній творчості; вплив античної поезії тут не підлягає сумніву.

Декілька слів про леонінські вірші, що отримали свою назву від імені середньовічного латинського поета Леона (XIII ст.). Ці вірші були популярними у середньовіччі і в епоху барокко, навіть деякі літературознавці висловлюють думку, що саме леонінський вірш мав вплив на формування і розвиток римованого силабічного вірша в Європі і у східних слов’ян.

Характерною рисою леонінського вірша є співзвучність середніх і останніх слів у рядку — внутрішня рима (Carmen aequivocum seu leoninum est, quod in medio et fine eiusdem versus similes dictiones positas habet) [62, c. 262]. Леонінський вірш, відзначають автори давніх українських поетик, служить для вираження різнорідних повчань, настанов, афоризмів, прислів’їв тощо. Приклади у поетиках наводяться латинською мовою, звичайно, з медичної книги кордовських лікарів «Schola Solertiana», а також польською мовою. Ось кілька прикладів з поетики М. Довгалевського:

Про майбутнє навіть, друже, у ночі турбуйся дуже.

Per vigili cura semper meditare futura.

Вакх і гроші, всяк це знає, вдачу мудрих теж міняє.

Bacchus et argentum mutat mores sapientum.

Вчися леститись усюди, бо таких лиш люблять люди.

Discat adulari, nam tales sunto modo cari.

На обід пес, блазень, мухи перші там спішать щодуху.

Musca, canis, mimus venit ad convinia primus

Зміну ходи мимоволі викликає зміна долі.

Fortunae excessus mutant hominis cito gressus.

Слави не смій топтать: важко вернути назад.

Diffamare cave, nam revocare grave [62, 262].

Душу віддасть лиш багатий, збігаються всі в його хату,

А як бідняк помирає, то дехто лише поспішає.

Cum moritur dives, concurrunt undique cives,

Cum moritur pauper, sequitur vix unus et alter [321, арк. 230].

До леонінських віршів М. Довгалевський відносить також так звані чотири- і шестикадентні. Перший характер-/176/ний тим, що у дистиху римуються середнє слово першого рядка з середнім словом другого і останнє слово першого рядка з останнім словом другого, тобто у дистиху чотири каденції. Аналогічно побудований і шестикадентний [62, с. 57 — 59].

Автори шкільних поетик зупиняють свою увагу і на ракових віршах, зокрема, М. Довгалевський пояснює їх двічі, наводить зразки з творчості польського поета Т. Трембецького та українські з І. Величковського. Треба відзначити, що курйозна поезія І. Величковського добре була відома у Києво-Могилянській академії. Заслуговують розгляду також акростихи, автори поетик пояснюють досить детально їх і наводять приклади. Це латинський акростих М. Довгалевського, присвячений Р. Заборовському у стилі барокко [62, с. 274], його акростих українською мовою імператриці Анні Іванівні [62, с. 61 — 65], у поетиці Г. Сломинського оригінальний акростих Р. Заборовському, акростих М. Козачинського на честь прибуття до Києва у 1744 р. Єлизавети Петрівни, написаний латинською, українською і польською мовами. До речі, латинський варіант, на думку В. Аскоченського, більш мистецький, ніж український і польський [12, т. 2, с. 513]. Джерела акростихів слід шукати у стародавній поезії. Польський літературознавець Г. Мисливець вказує, що прототипи латинських і грецьких акростихів знаходимо у сірійській поезії, у Старому завіті, у Коммодіана. В «Instructiones» останнього початкові літери віршів утворюють заголовки його творів [258, с. 160].

В українських шкільних поетиках викладається теорія ще таких курйозних віршів, як градаційний, анафоричний, епіфоричний, піфагорівський, кабалістичний, арифметичний, хроностих, а також розмаїті фігурні вірші. Це засвідчує популярність курйозної і фігурної поезії в XVII — першій половині XVIII ст. у навчальних закладах.

Характеризуючи в цілому курйозну та фігурну поезію згаданого періоду, слід, на наш погляд, приєднатися до думки тих учених, які вважають, що зміст цієї поезії не завжди глибокий, частина з них — справді беззмістовні «іграшки». Однак й водночас необхідно визнати певну художню вартість їх словесної форми, а також мистецьку майстерність їх авторів. Ця поезія, гадаємо, відіграла все-таки позитивну роль у становленні й розвитку української літератури. Використовуючи всі можливості морфологічної структури слова та його звукопису і залишаючи на другому плані зміст, курйозна та фігурна поезія відзначалась лише віртуозною технікою, а не змістом, вона, за /177/ висловом І. Франка [203, с. 225], що стосується саме такої віртуозності,