Та несподівано доля непевна змінила цю розкіш.

Раптом почулось: зі скрипом хтось двері до них відчиняє.

Кинулись в розтіч обидві: придворна у дірку знайому,

Миша ж сільська по дорогах чужих і зрадливих блукала [10]

й тільки вночі підійшла до знайомих околиць помало,

Вся дрижачи і бліда і побачивши рідну хатинку,

Вже іздалека сказала: «Привіт тобі, бідність безпечна,

З хлібом бідняцьким, йрощай, насолодо міська ненадійна,

Й далі, чванлива, обманюй ти інших, мене ж на бенкети [15]

Ти багатющі ніколи не зможеш закликать вже більше,

Лиха немало і заздрість велику вони викликають.

Завжди дешевий обід, який можна без труду і страху

Взяти собі, набагато солодший, ніж царська трапеза,

Щедра й гучна, на якій-то я маю сидіти зі страхом, [20]

Завжди бліда, і чекати удару непевної долі.

Надто шкідлива та розкіш, яку за страждання купляють».

М. Довгалевський у курсі синтаксису «Systema syntaxeos», прочитаному у Києво-Могилянській академії в 1735 — 1736 рр., подає дві байки, написані латинською і українською мовами. Перша «Баснь о мравіи и голубЂ» [360, арк. 67] — це переклад аналогічної байки Езопа [64, с. 177]. Латинський варіант цієї байки М. Довгалевський міг взяти з других рук, не безпосередньо від Езопа, який, як відомо, писав по-грецьки. В. Крекотень у своїй праці не подає цієї байки. Автор цих рядків переглянув чимало рукописів поетик і риторик, що зберігаються у ЦНБ АН УРСР у Києві, у Львівській бібліотеці АН УРСР ім. В. Стефаника та в Науковій бібліотеці Львівського університету та ін., проте такої байки не виявив. Тому, мабуть, ймовірним буде припущення, що М. Довгалевський сам переклав із старогрецької спочатку на латинську мову, а потім на українську (у такому порядку вони розміщені в курсі синтаксису). Ось ця байка:

Пародія

Перше визначення пародії зустрічаємо у київській поетиці 1685 p. «Fons Castalius». Автор цього курсу пише: «Пародія — це твір, що перевертає вірші про поважні речі на розважальні» (Parodia est poлma versus a rebus seriis ad res ludicras torquens) [296, арк. 63 зв.]. Ф. Прокопович у курсі «De arte poлtica» [164, c. 246] дає визначення пародії, які пізніше повторив Г. Кониський у своїй поетиці «Praecepta de arte poлtica» i вказує, що пародія — це такий твір, коли ми за зразком твору якогось поета пристосовуємо до нього свій твір, і тут, ідучи немовби по його стопах, вживаємо слова і думки, подібні до його слів і думок, або протилежні і з протилежної галузі. Він же, Ф. Прокопович, не вважає пародію окремим літературним жанром, а одним із видів віршових вправ. Нам добре відомі його вправа на використання синонімії «Опис Києва» (див. вище), вправа у передачі твору іншим віршовим розміром і т. п. Як приклад пародії Ф. Прокопович наводить свою «Елегію, в якій бл. Олексій розповідає про послідовність подій свого добровільного вигнання», написану, як гадає О. Грузинський [57, с. 23], у Римі в колегії св. Афанасія не раніше 1698 р. Проте М. Гудзій [58, т. 1, с. 585] висловив думку, що ця елегія створена у перші роки після повернення Ф. Прокоповича з Рима до Києва. Це пародія на 3-тю і 4-ту елегію римського поета Овідія із його першої книги «Трістій». Відомо, що курс теорії поезії Ф. Прокоповича мав значний вплив на розвиток естетико-літературної думки у Києво-Могилянській академії та й поза її стінами. Тому зрозуміло, що цю елегію-пародію помістив у своїй поетиці «Hortus poлticus» M. Довгалевський як приклад елегійного дистиха, вона надрукована також у київській поетиці 1735 p. «Praecepta de arte poлtica», що, на думку Д. Вишневського, є екстрактом поетики В. Новицького [34, с. 138, прим. 2], і в поетиці Г. Кониського «Praecepta de arte poлtica». Подаємо цю елегію-пародію Ф. Прокоповича в українському перекладі:

* * *

Ми розглянули теорію літературних родів і видів, викладену у шкільних латиномовних курсах поетичного та ораторського мистецтва XVII — першої половини XVIII ст., і нам здається, що їх автори у цьому питанні йдуть за естетичними настановами античних теоретиків художнього слова, відродженими ренесансною поетикою. В XVII — першій половині XVIII ст. в умовах панування стилю барокко антична теорія художньої мови, зрозуміло, не могла залишитись у своєму первісному стані, не зазнавши впливу принципів бароккової естетики і поетики. Аналізуючи літературні роди і види, ми переконались, що у викладі теорії епіграматичної, курйозної і фігурної поезії, емблем, символів та ієрогліфів автори шкільних поетик і риторик дотримувалися вимог поетики барокко. Ми також побачили, що деякі положення поетики барокко, як, наприклад, консептизм словесного вираження, помітні у викладі теорії усіх літературних жанрів, правда, в одних курсах словесності це відображено яскравіше (наприклад, у чернігівській поетиці 1735 р. Й. Лип’яцького, у «Hortus poлticus» M. Довгалевського), в інших менше.

Окремо скажемо про естетико-літературні погляди Ф. Прокоповича. Деякі положення бароккового стилю викликали, з боку київського професора осуд, навіть зневагу. На практиці він ішов за ними, але дуже розсудливо, заперечуючи ці засади стилю барокко, які не відповідали його естетичним поглядам. В цілому слід сказати, що хоч більшість авторів шкільних курсів теорії словесності йшли, головним чином, у руслі ренесансної поетики, тільки у деяких питаннях загальної і спеціальної поетики дотримувались принципів стилю барокко, то на практиці, у своїй літературній діяльності, вони були яскравими представник /191/ками бароккового стилю. Це положення хочемо аргументувати і проілюструвати на маловідомій творчості авторів давніх українських