Цікавою за своїм змістом та формою є поема про св. Варвару невідомого автора, написана дактилічним гекзаметром. Її зустрічаємо тільки у двох поетиках: у київській поетиці 1714 p. «Libri tres de arte poлtica» [310, арк. 161 — 163], усього 112 рядків, і як приклад поеми у скороченому вигляді (83 рядки) її помістив у «Hortus poлticus» М. Довгалевський [62, c. 180 — 183]. Вірші на цю тему писали студенти Києво-Могилянської академії. Вони увійшли до риторичного курсу 1685 — 1686 рр. «Arbor Tulliana» [336, арк. 369 — 400]. Зауважимо, що ще раніше, у 1669 р., Ф. Сафонович написав «ПовЂсть о преславных чудЂх св. великомученицы Варвары» [244, арк. 195 — 216]. У поемі зображена жахлива, зворушлива картина мук і загибелі Варвари, яка прийняла християнську віру, за що вбив її батько Діоскур. До речі, у школах того часу побутувала маленька епіграма невідомого автора про Варвару /194/ та її батька Діоскура, побудована на грі слів (словесний консепт — acumen in verbis): bar, barus — дикий, жорстокий і Dioscurus — Зевсів син, божий син:

Я — то Варвара, а батько, о злочини! Чи ж Діоскур він?

Я — Діоскура хіба справжня, він — варвар страшний!

Barbara ego genitorque Dioscurus, o malefacta!

Vera Dioscura ego, barbarus ille fuit [62, c. 229].

Невідомий автор цієї поеми у композиції йде за античними зразками, а щодо словесного орнаменту, то він використовує поетичний арсенал стилю барокко. На початку поеми, за прикладом античних поетів, звернення до муз, щоб вони допомогли поетові оспівати подвиги св. Варвари і написати їй енкомій. Далі йде наративна частина: розповідь про гоніння, страждання і смерть героїні поеми. Ця коротка дія відбувається у III ст. н. е. і відображає войовниче поширення християнської релігії, її жорстоку боротьбу з рабовласницькою ідеологією, з її міфізованим навколишнім світом. Проте у поемі не відчувається контрасту між цими ворожими ідеологіями. Навпаки, автор поєднує їх, використовуючи паралельно образи однієї та другої, і часто змішує їх. У нього християнський бог — це античний Зевс-Юпітер, навіть з характерним для нього епітетом Tonans — Громовержець, а християнське пекло — це темні тіні Ахеронту (саесае Acherontis umbrae). В поемі виступають Марс, Беллона, Венера, Аврора, Лібітіна, Стікс і т. п. З тогочасної точки зору застосування античних образів для характеристики дійсності, як зазначає О. Веселовський [28, с. 81], може здаватися певною нісенітницею, зокрема, коли мова йде про використання постійних античних епітетів, порівнянь тощо для характеристики християнської ідеології. У таких випадках, за твердженням ученого, помічається забуття реального значення використання поетичних застиглих конструкцій. У цьому особливо точно можна простежити відношення мистецтва до дійсності, а саме: помітно порушення принципу відповідності між мистецтвом і дійсністю, притаманного естетиці барокко.

Варвара, прийнявши християнську віру, зрікається всього у земному світі, тому що його знищить час (omnia tempus edax rerum devastat; в. 31), а прямує до вічної божественної радості. Це місце нагадує твердження Е. Ерматінгера про те, що художня структура бароккового твору визначається могутньою взаємодією між світськими життєвими спокусами і аскетичним їх запереченням [237, /195/ с. 63 — 64]. Цей самий мотив звучить в елегії І. Ярошевицького «Купідон, або крилатий Амур» та в пародії Ф. Прокоповича «Елегія про бл. Олексія».

Нечувані муки і безсердечні гоніння вражають розум і почуття читача. Навіть сам автор жахається, заявляючи (очевидно, застосовуючи гіперболу), що такого видовища ше ніхто не бачив у світі (в. 67). Не допомогли й благання дочки:

Батько вбиває дочку. Варвара гине, але моральна перемога за нею. На смерть вона йшла без вагань, не сумніваючись у тому, що її чекає нагорода після смерті. Цікаво відзначити, що у цьому трагічному творі не відчувається песимізму, який можна іноді помітити в деяких бароккових творах, як, наприклад, у вірші «Чим є життя?» із курсу «Hortus poлticus» M. Довгалевського [62, c. 281]. Цей вірш, на нашу думку, не належить перу М. Довгалевського і є одиноким твором у шкільних поетиках з таким песимістичним настроєм, в якому життя — суєта суєт (vanitas vanitatum). Ця риса не помічається в поемі про св. Варвару, як і не характерна вона, за словами О. Морозова, для всієї бароккової літератури східних слов’ян [119, с. 17].

Для поеми про св. Варвару характерні підвищена емоціональність, динамічність, антонімність, поєднання земного з небесним, багатий словесний орнамент (епітети, метафори, порівняння, гіперболи), тобто всі риси бароккового твору. Ці риси, безумовно, можна знайти і в інших стилістичних напрямах, іноді дещо у зміненому вигляді. До речі, деякі риси стилю барокко О. Чичерін знаходить у творчості Ф. Достоєвського [217, с. 181 — 182]. У поемі яскраво відображено контраст між небом і землею, між світом гріхів і страждань і вічним блаженством — царством небесним.

Прагнення до антитез і гіпербол, поєднання раціонального з божественним, панегіричний характер помітно також у творі «Vivitur ingenio» M. Довгалевського з його трактату «Systema syntaxeos» [360, арк. 54 зв. — 56], про який уже була мова, де ми висловили свою думку про